Програма національного конкурсу DOCU/УКРАЇНА у 2025 році складатиметься з п’яти документальних фільмів, які ілюструють стрімкий розвиток у сучасному українському кінематографі. Читайте про відібрані стрічки та їхню чуттєвість у кураторському тексті програмної директорки Docudays UA Юлії Коваленко.

За останні кілька років ми, здається, вже звикли бачити українське документальне кіно в програмах найбільш впливових кінофестивалів світу та в переліках номінантів на знакові нагороди. Щонайменше декілька українських документальних картин щорічно з’являються на кіномайданчиках найвищого рівня. Ще років 10 тому така ситуація здавалася далекою перспективою.

Такий стрибок, безумовно, підігріває тривалі дискусії щодо української кінохвилі. Одні кінокритики/-ині та професіонал(к)и вже використовують цей термін для опису нинішнього розквіту національного кіно. Інші ж дорікають передчасністю і зауважують, що для того, аби вважатися кінохвилею, вітчизняний кінематограф ще має попрацювати над певною естетичною, художньою когерентністю і впізнаваністю. Треті ж займають витриману прагматичну позицію і ставлять під сумнів, чи дійсно феномен кінохвилі здатний щось говорити про стан національної кінематографії, чи він є радше продуктом ієрархії фестивального світу.

До якого б із цих трьох таборів не належали ви, щонайменше можна дійти згоди, що українські режисер(к)и-документаліст(к)и створюють стрімкий кінорух, в якому чимало досліджують можливості кіномови в осмисленні не менш стрімкого, турбулентного часу, що ми проживаємо. Корпус українських документальних фільмів в значній мірі сповнений тривожних передчуттів і історій, які дуже часто об’єднує сфокусованість на боротьбі як процесі – часто тривалому, виснажливому, але позбавленому фаталізму – та на суб’єктності як меті й одночасно обов’язку.



Цьогорічну програму DOCU/УКРАЇНА можна назвати насиченим екстрактом цього кіносвіту – складного, болючого, але впертого до життя і із відкритим майбутнім. У ньому героям і героїням – вам, нам усім – часто доводиться робити те, що у світі, за який ми боремося, люди не мали б робити. Як не мала б мати записувати щоденник для сина, поки на передовій боронить зі зброєю в руках його сон («З любов’ю з фронту» Аліси Коваленко). 

Кадр із фільму «З любов’ю з фронту»

Кадр із фільму «Мілітантропос»

Але посеред усього цього болю й важкості режисер(к)и цих фільмів схоплюють безмежну життєдайну любов, яка рухає і тією матір’ю, що записує сину щоденник із фронту («З любов’ю з фронту»), і тією донькою, яка лишається з батьками стільки, скільки треба, поки сусідні будинки поступово порожніють на тлі наближення небезпеки («Зшиті кроки»).

Кадр із фільму «Зшиті кроки»

Схоплюють неймовірну стійкість і вимогливість шкільних вчителів і вчительок, які попри всі обставини знаходять способи продовжувати навчати нові покоління, домагатися для них кращих умов і дарувати їм дитинство («Стрічка часу»). Чи сміливість і водночас людяність як дорослих, так і дітей, які пережили страшний досвід, проте не зламалися («Пісні землі, що повільно горить»).

Кадр із фільму «Пісні землі, що повільно горить»

Схоплюють впертість, яка перетравлює увесь біль і підпорядковує буденність та найменші пріоритети в новий світогляд – в якому майбутнє лишається відкритим і за яке потрібно боротися щосили й будь-що («Мілітантропос»).

Якщо ви не зможете потрапити на перегляди Docudays UA, другий показ в Україні фільмів «Стрічка часу», «Пісні землі, що повільно горить» та «З любов’ю з фронту» з національного конкурсу відбудуться на фестивалі «Миколайчук OPEN» у Чернівцях, що проходитиме з 14 до 21 червня.

Чільне фото: кадр із фільму «Стрічка часу»

22 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.