Тримаємо зв'язок після фестивалю в Києві та публікуємо тексти волонтерок 23-го Docudays UA. Читайте огляд Катерини Руденко на стрічку з програми DOCU/АРТ «ЛЮБОВ-22-ЛЮБОВ» і слухайте наш подкаст із режисером фільму Єруном Коймансом — в оригіналі або з українськими субтитрами.
Я художниця із Дніпра, яка досліджує у своїй творчості різні стани й трансформації людини: як травми, так і зростання над собою у різних аспектах. Після здобуття традиційної художньої освіти, (факультет живопису) я працювала насамперед у діджиталі. Зараз змішую техніки і відкриваю для себе живі скетчі й колажування. Люблю швидко передавати емоції кольоровими плямами чи примітивними образами і символізмом. Тому зі всієї програми фестивалю Docudays UA мене як художницю одразу зацікавив фільм «ЛЮБОВ-22-ЛЮБОВ» Єруна Койманса. Саме про термін «психоз», який застосовує автор у фільмі, я знаю дуже мало, тому свідчити цей досвід через документальний твір, побачити як він впливає на творчість — дуже цінно. На мою думку, кожен художник найкраще працює із тим, що він розуміє особисто і тому найкраще розкривається тоді, коли добре знає себе і свою цікавість. Чого він шукає: зцілення, спокою, втечі від нудьги, чи, може, протесту проти соціальних норм?
«ЛЮБОВ-22-ЛЮБОВ» на фестивалі Docudays UA занурює нас у рефлективну подорож митця крізь приступи власного психозу, зображену через прийоми кінематографу й перформансу. Ми бачимо як художник завжди намагається у своїй творчості відобразити відчуття приналежності чи відчуженості. Спостерігаємо, як у ранній творчості він ніби приписує себе до навколишнього середовища, намагаючись знайти своє місце в ньому.
Перші ж симптоми недуги ми бачимо, коли його коханої немає вдома і Єрун тривожно оглядає квартиру, спостерігає за незнайомцями у вікнах. Все починає на нього тиснути, а він сам хоче втекти зі своєї голови і світу — кудись, де буде відчуватися реальність. Ми спостерігаємо метушливість і нав’язливі думки, відчай, відсутність розуміння і зв’язку зі своїми емоціями. Це призвело до різких трансформацій особистості, кристалізації бажання присвятити себе мистецтву і розлученню з коханою. «Я став старшим на 10 років за два місяці і я сподіваюся помолодшати на 5 років знову цього місяця», — говорить він сам.
Перевантаження себе роботою дає художнику відчуття тимчасового порятунку й виходу з в’язниці власного розуму. Ми можемо прослідкувати в кадрах фільму повторюваний мотив людських силуетів на широких пустих пейзажах. Неначе спроби віднайти сенс перебування людини в пустому світі. Також у фільмі проявлено дуальність руху — повільного, схожого на вічне блукання в лімбі, або ж хаотичного танцю як динамічної форми життя. Рухи — це доказ життя, у котрому ти все-таки існуєш, не дивлячись ні на що.
Успіх, слава і велика кількість людей навколо у великому місті Нью-Йорку з тривожними настроями у світі після теракту 9/11 стають подразниками для нового приступу і госпіталізації.
Водночас весь фільм — це повна вдячності й кохання ода митця до його дружини Елспет. Вона була разом із ним під час найбільших проблем і в найкращі періоди. Хоч Єрун боявся бути тягарем, довіритися їй і залишатися в цих стосунках — ця любов була того варта. Багато українців і українок, я думаю, зрозуміють це відчуття. Багато з нас із початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну стикнулися із психологічними проблемами, з котрими раніше не стикалися.
Ця стрічка показує наскільки важливо мати поруч людей, які тебе розуміють і підтримують справжнього. Це може бути страшно, але не треба боятися залишатися з людьми, що вас кохають. Дайте їм шанс вирішувати — витримають вони нас чи ні. Хоч кохання — це не рятівне коло і треба розуміти, що ми не живемо у діснеївській казочці, але воно дає опору впоратися з чим завгодно. Розділяти вдвох сум завжди легше, а щастя — ще радісніше.
Завдяки підтримці Елспет Єрун зміг повернутися до творчості і ми бачимо різницю робіт на початку фільму і в кінці. На початку це були спроби вписати себе до оточення, загубленість. Закінчує ж фільм сцена, де герой танцює з горщиком квітів у маленькій кімнаті. Маючи сміливість заглянути всередину себе і прийнявши хворобу, він тепер не блукає бездумно. Він знайшов своє місце, де може неідеально рухатися й дозволити внутрішньому хаосу показуватися на світ у вигляді творчості у своєму маленькому місці, де його приймають.
Це моя улюблена сцена з усього фільму. Вона дає надію на те, що всі ми можемо бути прийнятими і ця довіра винагороджується. У світі є місце кожному, немає нічого соромного в поганих станах і психологічних розладах. Головне завжди звертатися по допомогу, продовжувати виражати себе і довіряти.
Фото: кадри із фільму «ЛЮБОВ-22-ЛЮБОВ»
23 Docudays UA відбувся за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Державного агентства України з питань кіно. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
