Ідеальна неідеальність фестивалю One Caucasus

23 вересня 2014

Наприкінці серпня у грузинському селищі Церакві, що на кордоні з Вірменією та Азербайджаном, вперше відбувся міждисциплінарний фестиваль One Caucasus. Серед його організаторів була й фотограф Docudаys UA Наталка Довга, яка перевірила на собі, що таке виживання в умовах, далеких від ідеальних.

 

Так уже склалось, що траєкторію мого життя все частіше визначають розмови за філіжанкою кави. “Які плани на серпень? – питає подруга-кінопродюсер Елла Штика.  –  Багато всього, але нічого конкретного, – відповідаю я.  – То поїхали до Грузії, поволонтеримо на фестивалі. Дмитро Тяжлов разом із місцевими мешканцями планує документальне кіно робити. Приєднуйся до нас!”

 

Фестиваль One Caucasus проводиться вперше, це експериментальний проект, і за місяць до початку готова лише музична програма, решта – імпровізація запрошених професіоналів і волонтерів. Списуюсь з організаторами й пропоную показати у Грузії українське кіно. Пропозицію прийнято. Я і Docudays UA їдемо на Кавказ.

 

Фестивальна локація розмістилась у Марнеульському районі – це такий собі Кавказ у мініатюрі, заселений вірменами, азербайджанцями, переселенцями з Абхазії, Осетії і Сванетії. Центром  One Caucasus обрали село Церакві, що розташоване на краю грузинської географії, зате до Вірменії та Азербайджану звідси рукою подати. За три тижні волонтери з п’яти континентів мають збудувати у цій глибинці “Неідеальне місто мрій”.

 

Ідея фестивалю – створити територію для вільного спілкування кавказьких народів – постійно зустрічається з опором реальності. Завжди згадую капітана Врунгеля і його слова: “Як ви човен назвете, так він вам і попливе”.

 

 

“Душі ще не готові, і воду не привезли, – зустрічає нас Ладо, що курує проект, – але тут неподалік,  кілометрів за десять,  є природне джакузі”.

 

Ділимо між собою класні кімнати школи, що стане нашим домом на місяць, і їдемо митись. Поруч із гірською купальнею зустрічаємо гурт чоловіків, підлітків і дітей.

 

 - А де ваші жінки? – запитую після короткого знайомства.

 - Ви не подумайте, ми не такі –  хитро всміхається молодий сван. – Жінки вдома.

 

А я й не “думала” – мітинг прибічників нетрадиційної сексуальної орієнтації ледь не закінчився лінчуванням учасників, і то ж у столиці, а що вже говорити про села з патріархальним укладом.  З огляду на цей факт коригуємо програму і від гріха подалі вилучаємо з неї стрічку про ЛГБТ священика.

 

Після купання запрошуємо місцевих увечері подивитися кіно і поспілкуватись, а самі повертаємось до Церакві планувати локації та програму.

 

“Маємо певні фінансові проблеми, – ділиться з нами Вітольд Хебановський, організатор фестивалю.  Грузинське міністерство, що виступило одним зі спонсорів вимагає відкрити філію польської організації у Тбілісі. Все б нічого – після реформ Саакашвілі тут сприятливий клімат для бізнесу – відкрити будь-яку організацію можна впродовж одного дня. От тільки одна біда: у Польщі пора відпусток, і рада директорів роз’їхалась на канікули, тому доведеться чекати, поки більшість членів зможуть зібратися разом”.

 

 

Поки директор вирішує проблеми фінансові, ми боремося зі свинями і коровами, що норовлять проламати паркан до нашого містечка та з’їсти сіно з-під наметів, а заразом і самі намети; полюємо на wi-fi сигнал, щоб послати вісточку додому і розпочати фестивальну піар-кампанію, та звикаємо до особливостей грузинського життя.

 

Вже в перші дні стає зрозуміло, що наше місто буде ідеально неідеальним, з  перебоями у постачанні електрики, браком питної води, непрацюючими туалетами, дірявим бюджетом  і невизначеним майбутнім. Але про все по черзі.

 

“Збирається на дощ,  – радіють сільські жінки. – Цього літа в регіоні така посуха, що все на городі вигоріло.”

 

Дощу не видно, зате зривається шалений вітер і тріщить дерево, в наметовому містечку щось іскриться й валить сірий дим. Хвилинна буря зламала сосну , а та порвала магістральну лінію електропередач. Залишаємось без електрики, а отже, без води і вечері.

 

“Дерево, що ми придбали для будівництва містечка, виявилося вирубаним нелегально, і його конфіскували, – жаліється Ладо. – Але фірма гарантує, що завтра привезе інше”.

 

Чекати на дошки доведеться цілісінький день, спочатку задзвонить водій і повідомить, що він за 20 км від нас, але в нього закінчився бензин. Заправок у цій місцині немає, тож доведеться вислати йому підмогу з каністрами. Втім, заправлена автівка так і не зрушить з місця.

Спорудження фестивальних павільйонів ускладнюється від’їздом головного архітектора Угура. Він більше не може чекати, бо їде до Туреччини віддавати заміж сестру. Добре, що дизайнер меблів Анна вже встигла накидати з ним хоча б приблизний план містечка.

 

В середині другого тижня стають відчутними наші проблеми з фінансуванням, ми почали забувати смак м’яса, закінчилися запаси фруктів, а молочна каша на сніданок і гречка з квасолею на вечерю уже не лізуть у горло, салат з овочів і лаваш сприймається як десерт. Я починаю цінувати свій випадковий жереб і можливість вибратися з села, де в домашніх крамницях продають лише пиво, лимонади, цигарки і шоколад без терміну придатності.

 

Наша маленька група щодня виїздить кудись, щоб провести урок англійської, навчити дітлахів робити мультфільми та документальне кіно. Ми обранці долі, нас запрошують на гостини батьки і шкільні викладачі, частують чаєм, варенням, стравами місцевої кухні.

 

Дітлахам шалено подобаються наші майстерні, поруч з восьмирічними дівчатками працюють парубки, у яких вже пробиваються вуса. Вони навперебій розповідають нам щось вірменською, грузинською, азербайджанською, вставляючи англійські і російські слова. Нам доводиться освоювати позасловесну передачу інформації і читання думок. Під кінець дня ми з посмішкою повторюємо одне одному: “You are strong and beautiful”.

 

 

Нарешті до Церакві приїздить вірменський Transformer  – вантажівка, що переобладнана для показів кіно. Хлопці виймають з авто лавки  і розгортають екран, а я наклеюю на буду афішу нашого кінотеатру. Завтра почнеться фестиваль.

 

День перший: плануємо показати  всі стрічки, зняті дітьми, і збірку коротких метрів про Євромайдан – “Євромайдан. Чорновий монтаж”.

 

Пообіді нарешті отримую довгоочікуваний переклад українського фільму, але місцеві не читатимуть субтитрів, і потрібно зробити дублювання в польових умовах. Наша школа стала схожа на консерваторію, з усіх кімнат долинають музичні звуки. Ловлю у коридорі дівчину, що розмовляє грузинською, і вибираємось  з нею у сільський гай. По дорозі знайомимось, Маріам виявляється студенткою факультету археології. Знаходимо тінисте місце, що здається нам тихим, і влаштовуємо студію звукозапису. Голос Марі звучить красиво, от тільки періодично до нас долинає кукурікання, гавкіт і розмови місцевих. Зупиняємося і повторюємо дубль за дублем. Здаємося, коли зовсім поруч вмикається електропила.

Ввечері я підбадьорюю Марі і переконую, що вона вроджений диктор. Дівчина страшенно хвилюється, але вмощується на краю сцени перед екраном, розкладає перед собою аркуші з перекладом, одягає на лоба ліхтарик і мужньо дублює хроніки Євромайдану наживо.

 

 

Робота це не для слабодухих, позаяк кіно тутешня публіка  дивиться, лускаючи насіння, розмовляючи по телефону і темпераментно коментуючи кожен кадр.

 

 День другий: показуємо “У кутку” Дмитра Тяжлова. Перед переглядом режисер розповідає правила поведінки в кінотеатрі і просить охочих до розмов та розпивання алкоголю перейти на інший майданчик. Допомагає не дуже.

 

 

День третій: у програмі “Присмерк” Валентина Васяновича, кіно медитативне і філософське, розраховане на публіку, що вміє насолоджуватися зображенням. За кілька хвилин після початку фільму до сцени підходить обурена жіночка й просто у мікрофон на весь імпровізований кінотеатр запитує, де кіно, на яке вона прийшла. Мовляв, вона добре чула, що буде стрічка про Церакві, а тут незрозуміло що  показують. Глибоко вдихаю, відводжу пані в бік і переконую подивитися фільм про чуже село.

 

 

День четвертий: в афіші анонсовано польську стрічку, але розпалена грузинськими піснями і танцями  публіка вимагає розваг, а не документального кіно. Втома і натовп перемагають. Вмикаємо “Міміно”.

 

 

День п’ятий: постфестивальний. Розбираємо містечко і ховаємо дерев’яні конструкції у кабінетах велетенської школи, де на 14 учнів припадає 17 вчителів. Виснажена алкоголем, гостинністю й настирливими залицяннями місцевих чоловіків, вирушаю додому з цінним багажем: дитячою анімацією, новими друзями і навиками виживання в умовах, далеких від ідеальних.

 

Наталка Довга

21 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 31 — 9 
травня
червня 2024
Грані незламності: показ та обговорення документального фільму «Євром…
Новини
19 лютого 2024
Грані незламності: показ та обговорення документального фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж»
Новини
19 лютого 2024
Запрошуємо до студентського журі Docudays UA-2024!
Новини
16 лютого 2024
Запрошуємо до студентського журі Docudays UA-2024!
Новини
16 лютого 2024
Катерина Горностай: «Прикол Docudays UA в тому, що це фестиваль докум…
Інтерв'ю
08 лютого 2024
Катерина Горностай: «Прикол Docudays UA в тому, що це фестиваль документального кіно, про який ніколи не знімали нічого на відео»
Інтерв'ю
08 лютого 2024
Каталог української документалістики
Новини
07 лютого 2024
Каталог української документалістики
Новини
07 лютого 2024
Конкурс на послуги з координування кінопрограм
Новини
18 січня 2024
Конкурс на послуги з координування кінопрограм
Новини
18 січня 2024