Наприкінці серпня у грузинському селищі Церакві, що на кордоні з Вірменією та Азербайджаном, вперше відбувся міждисциплінарний фестиваль One Caucasus. Серед його організаторів була й фотограф Docudаys UA Наталка Довга, яка перевірила на собі, що таке виживання в умовах, далеких від ідеальних.

Так уже склалось, що траєкторію мого життя все частіше визначають розмови за філіжанкою кави. “Які плани на серпень? – питає подруга-кінопродюсер Елла Штика.  –  Багато всього, але нічого конкретного, – відповідаю я.  – То поїхали до Грузії, поволонтеримо на фестивалі. Дмитро Тяжлов разом із місцевими мешканцями планує документальне кіно робити. Приєднуйся до нас!”

Фестиваль One Caucasus проводиться вперше, це експериментальний проект, і за місяць до початку готова лише музична програма, решта – імпровізація запрошених професіоналів і волонтерів. Списуюсь з організаторами й пропоную показати у Грузії українське кіно. Пропозицію прийнято. Я і Docudays UA їдемо на Кавказ.

Фестивальна локація розмістилась у Марнеульському районі – це такий собі Кавказ у мініатюрі, заселений вірменами, азербайджанцями, переселенцями з Абхазії, Осетії і Сванетії. Центром  One Caucasus обрали село Церакві, що розташоване на краю грузинської географії, зате до Вірменії та Азербайджану звідси рукою подати. За три тижні волонтери з п’яти континентів мають збудувати у цій глибинці “Неідеальне місто мрій”.

Ідея фестивалю – створити територію для вільного спілкування кавказьких народів – постійно зустрічається з опором реальності. Завжди згадую капітана Врунгеля і його слова: “Як ви човен назвете, так він вам і попливе”.

“Душі ще не готові, і воду не привезли, – зустрічає нас Ладо, що курує проект, – але тут неподалік,  кілометрів за десять,  є природне джакузі”.

Ділимо між собою класні кімнати школи, що стане нашим домом на місяць, і їдемо митись. Поруч із гірською купальнею зустрічаємо гурт чоловіків, підлітків і дітей.

 - А де ваші жінки? – запитую після короткого знайомства.

 - Ви не подумайте, ми не такі –  хитро всміхається молодий сван. – Жінки вдома.

А я й не “думала” – мітинг прибічників нетрадиційної сексуальної орієнтації ледь не закінчився лінчуванням учасників, і то ж у столиці, а що вже говорити про села з патріархальним укладом.  З огляду на цей факт коригуємо програму і від гріха подалі вилучаємо з неї стрічку про ЛГБТ священика.

Після купання запрошуємо місцевих увечері подивитися кіно і поспілкуватись, а самі повертаємось до Церакві планувати локації та програму.

“Маємо певні фінансові проблеми, – ділиться з нами Вітольд Хебановський, організатор фестивалю.  Грузинське міністерство, що виступило одним зі спонсорів вимагає відкрити філію польської організації у Тбілісі. Все б нічого – після реформ Саакашвілі тут сприятливий клімат для бізнесу – відкрити будь-яку організацію можна впродовж одного дня. От тільки одна біда: у Польщі пора відпусток, і рада директорів роз’їхалась на канікули, тому доведеться чекати, поки більшість членів зможуть зібратися разом”.

Поки директор вирішує проблеми фінансові, ми боремося зі свинями і коровами, що норовлять проламати паркан до нашого містечка та з’їсти сіно з-під наметів, а заразом і самі намети; полюємо на wi-fi сигнал, щоб послати вісточку додому і розпочати фестивальну піар-кампанію, та звикаємо до особливостей грузинського життя.

Вже в перші дні стає зрозуміло, що наше місто буде ідеально неідеальним, з  перебоями у постачанні електрики, браком питної води, непрацюючими туалетами, дірявим бюджетом  і невизначеним майбутнім. Але про все по черзі.

“Збирається на дощ,  – радіють сільські жінки. – Цього літа в регіоні така посуха, що все на городі вигоріло.”

Дощу не видно, зате зривається шалений вітер і тріщить дерево, в наметовому містечку щось іскриться й валить сірий дим. Хвилинна буря зламала сосну , а та порвала магістральну лінію електропередач. Залишаємось без електрики, а отже, без води і вечері.

“Дерево, що ми придбали для будівництва містечка, виявилося вирубаним нелегально, і його конфіскували, – жаліється Ладо. – Але фірма гарантує, що завтра привезе інше”.

Чекати на дошки доведеться цілісінький день, спочатку задзвонить водій і повідомить, що він за 20 км від нас, але в нього закінчився бензин. Заправок у цій місцині немає, тож доведеться вислати йому підмогу з каністрами. Втім, заправлена автівка так і не зрушить з місця.

Спорудження фестивальних павільйонів ускладнюється від’їздом головного архітектора Угура. Він більше не може чекати, бо їде до Туреччини віддавати заміж сестру. Добре, що дизайнер меблів Анна вже встигла накидати з ним хоча б приблизний план містечка.

В середині другого тижня стають відчутними наші проблеми з фінансуванням, ми почали забувати смак м’яса, закінчилися запаси фруктів, а молочна каша на сніданок і гречка з квасолею на вечерю уже не лізуть у горло, салат з овочів і лаваш сприймається як десерт. Я починаю цінувати свій випадковий жереб і можливість вибратися з села, де в домашніх крамницях продають лише пиво, лимонади, цигарки і шоколад без терміну придатності.

Наша маленька група щодня виїздить кудись, щоб провести урок англійської, навчити дітлахів робити мультфільми та документальне кіно. Ми обранці долі, нас запрошують на гостини батьки і шкільні викладачі, частують чаєм, варенням, стравами місцевої кухні.

Дітлахам шалено подобаються наші майстерні, поруч з восьмирічними дівчатками працюють парубки, у яких вже пробиваються вуса. Вони навперебій розповідають нам щось вірменською, грузинською, азербайджанською, вставляючи англійські і російські слова. Нам доводиться освоювати позасловесну передачу інформації і читання думок. Під кінець дня ми з посмішкою повторюємо одне одному: “You are strong and beautiful”.

Нарешті до Церакві приїздить вірменський Transformer  – вантажівка, що переобладнана для показів кіно. Хлопці виймають з авто лавки  і розгортають екран, а я наклеюю на буду афішу нашого кінотеатру. Завтра почнеться фестиваль.

День перший: плануємо показати  всі стрічки, зняті дітьми, і збірку коротких метрів про Євромайдан – “Євромайдан. Чорновий монтаж”.

Пообіді нарешті отримую довгоочікуваний переклад українського фільму, але місцеві не читатимуть субтитрів, і потрібно зробити дублювання в польових умовах. Наша школа стала схожа на консерваторію, з усіх кімнат долинають музичні звуки. Ловлю у коридорі дівчину, що розмовляє грузинською, і вибираємось  з нею у сільський гай. По дорозі знайомимось, Маріам виявляється студенткою факультету археології. Знаходимо тінисте місце, що здається нам тихим, і влаштовуємо студію звукозапису. Голос Марі звучить красиво, от тільки періодично до нас долинає кукурікання, гавкіт і розмови місцевих. Зупиняємося і повторюємо дубль за дублем. Здаємося, коли зовсім поруч вмикається електропила.

Ввечері я підбадьорюю Марі і переконую, що вона вроджений диктор. Дівчина страшенно хвилюється, але вмощується на краю сцени перед екраном, розкладає перед собою аркуші з перекладом, одягає на лоба ліхтарик і мужньо дублює хроніки Євромайдану наживо.

Робота це не для слабодухих, позаяк кіно тутешня публіка  дивиться, лускаючи насіння, розмовляючи по телефону і темпераментно коментуючи кожен кадр.

 День другий: показуємо “У кутку” Дмитра Тяжлова. Перед переглядом режисер розповідає правила поведінки в кінотеатрі і просить охочих до розмов та розпивання алкоголю перейти на інший майданчик. Допомагає не дуже.

День третій: у програмі “Присмерк” Валентина Васяновича, кіно медитативне і філософське, розраховане на публіку, що вміє насолоджуватися зображенням. За кілька хвилин після початку фільму до сцени підходить обурена жіночка й просто у мікрофон на весь імпровізований кінотеатр запитує, де кіно, на яке вона прийшла. Мовляв, вона добре чула, що буде стрічка про Церакві, а тут незрозуміло що  показують. Глибоко вдихаю, відводжу пані в бік і переконую подивитися фільм про чуже село.

День четвертий: в афіші анонсовано польську стрічку, але розпалена грузинськими піснями і танцями  публіка вимагає розваг, а не документального кіно. Втома і натовп перемагають. Вмикаємо “Міміно”.

День п’ятий: постфестивальний. Розбираємо містечко і ховаємо дерев’яні конструкції у кабінетах велетенської школи, де на 14 учнів припадає 17 вчителів. Виснажена алкоголем, гостинністю й настирливими залицяннями місцевих чоловіків, вирушаю додому з цінним багажем: дитячою анімацією, новими друзями і навиками виживання в умовах, далеких від ідеальних.

Наталка Довга