Ілюзії породжуються різними аналізаторами. Найпоширеніші з них – зорові. Буває, дуже боляче розставатися із цими яскравими оазисами – хибними уявленнями про нашу реальність. Адже приємно й комфортно жити в них. Проте фільми програми «КРІЗЬ ІЛЮЗІЇ» зумисне вриваються до нашої зони комфорту й пропонують інакший погляд на вкрай звичні омани, що керують нашим життям.
Це п'ять потужних історій про надію на демократію в Зімбабве, про ілюзорність змін у Росії, про наснагу двох шерифів з української Збур'ївки, мужність правозахисниць із чеченського Грозного, а також документальний нарис про взаємопов'язаність примар у «дружбі» Сходу та Заходу. Ми попросили режисерів цих історій розповісти, які ілюзії та омани їм хотілося озвучити у фільмах.
Швейцарія
«Амбіції фільму стосуються цілковитої зміни офіційного літопису та спростування стереотипу про те, що люди, живучи в диктатурі, живуть лише як жертви, – розповідає режисер фільму Нікола Беллуччі. – Проте фільм не лише звинувачує. Він ставить усі можливі питання: куди хоче і зможе рухатись народ? Що значить слово «демократія» в такій країні, як Росія? Чому важливо берегти пам'ять про геноцид і яка наша роль у всьому цьому? Як таке можливо, що, незважаючи на масові порушення прав людини в Чечні і достатню обізнаність про них, «Європа» залишалася пасивною – та сама «Європа», яка постійно говорить про захист людини як про одну зі своїх духовних і політичних основ?»
Попри те, жіноче тіло – також важлива тема фільму. «У Чечні тіло опиняється у центрі жорсткої політичної боротьби, використовується та принижується, стаючи інструментом контролю громадян. Але фільм також намагається показати, що гра, насправді, ще не закінчена й нічого ще не вирішено, хоч пропаганда зі всіх сил намагається створити таку ілюзію. Усередині соціального тіла жевріють кілька форм опору і непокори».
Данія
Режисерку Каміллу Нельссон найбільше вразили в Зімбабве наслідки й шкода, заподіяні країні та її культурі колоніальним минулим. «Ми, європейці, можемо вважати, що більше не несемо відповідальності за створений нами безлад на африканському континенті. Я з цим не згодна. Яким би поганим не було його нинішнє керівництво, наслідки нашої інтервенції й панування, а також шрами, що по собі залишила колоніальна система, й надалі впливають на ситуацію в Зімбабве у культурному, політичному та економічному вимірах.
Я сподіваюся, що фільм допоможе нам усвідомити, як важко сформувати справжню демократію. Ми, живучи в так званих «старих демократіях», здається, часом забуваємо, скільки часу нам знадобилося, аби вона стала дієвою. Фільм свого роду нагадування, що демократія – дуже крихка конструкція й ми повинні постійно пам'ятати, як легко вона може впасти».
Великобританія
Британський кінематографіст Адам Кьортіс називає своєю улюбленою темою «владу та її вплив на суспільство», а відтак і свою діяльність уважає журналістикою, що розвинулася за допомогою кіно. «Гірке озеро» – показ того, як резонансні оповіді політиків і журналістів спрощуються до тієї міри, коли ми вже не бачимо справжнього світу.
В інтерв'ю виданню «Vice» про цей фільм Кьортіс учергове наголосив, що політики та журналісти думають, що можуть контролювати певні частини світу завдяки спрощеним оповідкам протистояння добра та зла. «Журналістика тримає нас у своєрідній бульбашці, відтворюючи глядачеві матеріал, який він і так знає. Я взяв невідредагований архів про Афганістан і спробував поглянути на нього по-новому. Мета показати ту складну реальність. Занурити у неї глядача. Можливо, мої способи надто радикальні. Але я певен – ви маєте спробувати це, якщо хочете проколоти бульбашку».
Нідерланди, Бельгія
Фільм режисера Сергія Лозниці – також робота з архівним матеріалом. Драматичні моменти серпня 1991 року в Петербурзі, який в усьому світі назвуть народженням «російської демократії», він піддає прискіпливій експертизі. Що насправді тоді сталося в Росії? Хто ці люди, які дивляться в камеру: переможці чи переможені?
«Головні герої фільму – ленінградці, які переживають драматичний державний переворот серпня 1991 року. Міфи, котрі виникли навколо подій Путчу затьмарили справжні факти, і тільки зараз – 25 років потому – ми можемо дистанціюватися від помилок, пропаганди і спекуляцій, побачити і оцінити події в сучасному контексті», – уважає режисер.
Україна, Латвія, НІмеччина
Режисер Роман Бондарчук так описує ілюзії, які хотілося озвучити й порушити в документальному фільмі: «Перша ілюзія – на рівні держави – як функціонує правоохоронна система. Знімаючи фільм, ми побачили, що міліця на виклики не приїздить, а люди, в основному, самі уникають її викликати, щоб не створити собі ще більше проблем. Друга ілюзія – уже на рівні села – що українське село вимирає. Виноград росте, риба ловиться і є доволі багато впевнених у собі людей, які не збираються нікуди переїздити. І третя ілюзія — особистісна. Це перетворення Колі із замурзаного бомжа, який їсть собак у зворушливого чоловіка, який пише листи кохання своїй Тані».
«Я не наголошував на проблемних питаннях, а головне досліджував життя українського села за допомогою шерифів. Мене у першу чергу цікавили у ньому всі відзеркалення процесів у державі: повістки в армію, про-російські настроєні персонажі, пост-радянські ритуали, мислення цих людей, міфи, якими вони живуть і з ким себе ідентифікують».
Підготувала Вікторія Хоменко
На фото кадр з фільму «Грозний-блюз»
