До складу журі, що визначатиме переможців у конкурсах короткометражного кіно DOCU/КОРОТКО та українських стрічок DOCU/УКРАЇНА, ми запросили головну програмну директорку Міжнародного кінофестивалю в Палм-Спрінґз, програмну директорку Чиказького міжнародного кінофестивалю та постійну авторку видання Variety Аліссу Саймон. Про те, як впливають цифрові технології на документальне кіно та на глядачів, із гостею поговорила Ольга Куровець.

Аліссо, у вас чималий досвід із формування програм для кінофестивалів та з кінокритики. А як сталося, що ви вирішили: кіно – це ваше покликання?

Я зацікавилася кіно ще у старшій школі, завдяки хорошому вчителеві англійської, який показував нам короткометражні та повнометражні фільми на уроках. Я досі пам’ятаю одного бідного хлопця, якому довелося вийти з класу, бо він був занадто вражений короткометражкою Мартіна Скорсезе «Конкретна стрижка».

Я розвивалася в університеті в Айові, де був сильний кінофакультет. Там я дивилася цікаві фільми, а пізніше почала складати програму для спеціальної студентської організації Bijou. Далі я вирішила вивчати історію, англійську мову та історію мистецтва в Єлі, де записалася на багато дисциплін із кіно і долучилася до Єльської кіноспільноти. Згодом мій улюблений викладач порадив мені продовжити навчання в магістратурі за програмою з історії кіно.

Після здобуття ступеню магістра я не схотіла викладати, але мені подобалося складати програми. Мені хотілося знайти спосіб зробити це моєю професією. Тож я здобула ще один магістерський ступінь – цього разу з адміністрування в галузі мистецтв у Бізнес-школі Вісконсинського університету в Медісоні. Ймовірно, найкращим, що сталося тоді, було стажування у Вісконсинському центрі досліджень кіно та театру. Центр мав велику колекцію фільмів, документів і фото Warner Brothers, RKO та інших студій 1920–50-х років. Мені подобалося допомагати дослідникам, проглядати й упорядковувати колекції. Я навіть захотіла стати архівісткою. Але зрештою у 1984 я здобула стипендію для вивчення кінопрограмування в Центрі мистецтв Вокера в Міннесоті.

Ви працювали у Міжнародному музеї фотографії у будинку Джорджа Істмена.

Це був значний центр медіа-мистецтва, як Центр мистецтв Вокера, та архів, як Вісконсинський центр досліджень кіно та театру. Тому я могла займатися там і програмами, й архівними дослідженнями.

Але я пішла далі: до одного з найкращих закладів медіа-мистецтва – Кіноцентру Школи мистецтв Чикаґо. Тамтешня широка міжнародна програма нараховувала більше 500 показів щорічно. Щомісяця я відповідала за програми та промоцію трьох чи чотирьох різних серій!

І за інновації, які ви запровадили в цьому центрі, у 1999 році вас назвали Громадянкою року Чикаґо. У чому полягали інновації?

Щорічний Фестиваль іранського кіно був однією з причин, чому мене назвали Громадянкою року Чикаґо у сфері мистецтв. Це був один із найуспішніших моїх проектів. Ми познайомили американську публіку з Аббасом Кіаростамі, Мохсеном Махмальбафом, Даріушем Мехрджуї, Джафаром Панахі та іншими. Також мені вдавалося організувати приїзд гостей із Ірану в часи, коли це ще було можливо, але не просто.

Крім того, я курувала та возила в тури ретроспективу Акі Каурісмякі, яка стала першою в США, та британських режисерів Майка Лі й Алана Кларка.

А яка, на вашу думку, сьогодні роль кінофестивалів?

Кінофестивалі надзвичайно важливі. Вони надають глядачам можливість побачити фільми, які навряд чи вийдуть у прокат. Це чудова нагода побачити кіно таким, яким його задумано: на великому екрані. Зрештою, це можливість подорожувати світом, не виїжджаючи за межі свого міста. Кінофестивалі також можуть бути ефективним «майданчиком для старту» в сенсі дистрибуції фільму.

Чи впливають сервіси на зразок Netflix на кіносмак широкої аудиторії?

Я не знаю, чи стрімінгові сервіси впливають на глядацькі смаки, але вони точно роблять усі види кіно доступнішими – і це добрі новини. Але оскільки сама я дуже «олд-скул», я не користуюся стрімінговими сервісами – люблю для задоволення дивитися фільми на великому екрані.

Які, на ваш погляд, найбільші зміни сталися із документальним кіно в цифрову добу?

Я думаю, що легке цифрове обладнання надало документальному кіно можливість дістатися таких місць, до яких воно не діставалося раніше. Наприклад, фільм «Вільне сходження» Джиммі Чіна та Елізабет Чай Васарелі (володар премії «Оскар-2019» у номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм» – Ред.), знятий на горі Ель-Капітан, «Віддалений гавкіт собак» Сімона Леренґа Вільмонта (володар Призу студентського журі минулорічного DOCUDAYS UA, також увійшов до шортлісту «Оскару» – Ред.) або нещодавні сирійські стрічки, які народилися майже під обстрілами.

Що для вас як програмної директорки найважливіше на фестивалях?

У 2000 році я перейшла до програмування на кінофестивалях, і мене це досі захоплює. Я люблю подорожувати до різних країн і зустрічатися із творцями кіно. Як програмна директорка сьогодні я переважно стежу за повнометражними ігровими та документальними фільмами з Центральної та Східної Європи, Скандинавії та Середнього Сходу, хоча мені до смаку хороше кіно з будь-якого кута світу. Ймовірно, найбільшу насолоду я отримую, коли бачу, як фільми, які я обрала, та їхні творці взаємодіють з аудиторією.

Розмову вела Ольга Куровець