Сьогодні, 29-го квітня о 18.00 на DOCU/SPACE відбудеться українська онлайн-прем'єра фільму «Будинок», після чого стрічка залишатиметься у вільному для перегляду доступі протягом доби. А вже о 20.00 запрошуємо послухати розмову з режисерками стрічки Тетяною Кононенко та Матільдою Местер в межах програми онлайн-стрімів Tête-à-tête. Ми поставили п'ять питань режисеру про роботу над фільмом, з яким він бере участь в національному конкурсі DOCU/УКРАЇНА.
Що стало поштовхом для зйомок вашого фільму?
Подорож до Харкова і роман Андрєя Бєлого «Петербург».
Скільки тривало створення картини?
Спочатку фільм задумувався як 45-хвилинний навчальний. Зйомки відбулись у 2012–2013 роках, були прочитані книги, проведені дискусії та інтерв'ю, велась робота в різних архівах: Києва, Харкова, Москви, Парижа. Стало зрозуміло, що 45 хвилин не вистачить. Паралельно створювалися інші фільми, відбувалися переїзди, Майдан, народження дітей... Влітку 2018 року Матільда і я знову сіли за монтажний стіл, перебуваючи в різних містах. Восени 2019-го картина була закінчена як дипломна робота.
Як просувалася робота над вашою картиною?
Ми не хотіли давати свою концепцію світу, натомість були відкритими до того, що прийде до нас. Від початку ми вирішили не вибудовувати одну лінійну розповідь, а бачили себе «ганчірниками» (кажучи словами Вальтера Беньяміна), які збирають клаптики пам'яті, зшивають їх в одне гетерогенне полотно як за структурою, так і за висловлюванням. Нам було важливо мати різні перспективи на будівлю на рівні часу та матерії. Усі люди, які беруть участь у фільмі, самі вирішили бути його частиною. Тут відображено другий важливий момент: ця робота була колективною, у нас не було ієрархії «режисер, оператор, асистент».
Кадр з фільму «Будинок»
За що глядачі та глядачки можуть полюбити ваше кіно?
У кіно з любов'ю ще складніше, ніж у житті. Ми думаємо, що це вільний акт вираження наших емоцій, але кіно – це така хитра маніпулятивна штука. І маніпулює вона саме емоціями. Сподіваюся, фільм знайде своїх глядачів, які так само, як і я, полюбляють спостерігати за обличчями, жестами, рухами, світлом і протіканням життя. Які полюбляють, коли право інтерпретації залишають за ними, і готові до того, що у просторі кіночасу з'явиться більше питань, ніж відповідей стосовно того, що ми називаємо реальністю.
Це ваша перша повнометражна робота. Що б ви порадили майбутнім режисерам, які теж візьмуться пройти ваш шлях?
Минулого року я познайомилася з Крісті Пую (автор стрічок «Смерть пана Лазареску», «Сьєраневада» та ін. – Ред.). Його фільми дуже близькі мені, але я не очікувала, що їх режисер настільки неймовірна людина. Він обурювався, що всі картини, які він дивиться, – це не кіно, а якась пропаганда. Мені це відгукувалося. У школах кіно вчать, як треба технічно імітувати відчуття реальності, але мало хто вчить, що правда і реальність – це складні поняття і кінематографічні роздуми передусім стосуються конструкції «реальність». Тому, мабуть, можу порадити лише те, що я повторюю собі: не спокушатися на гарні картинки та не ховатися за технічно досконалими фільмами. Кіно – це не про красу відображення.
Розмову вів Алекс Малишенко.
Чільне фото: Арно Люме
Нам неабияк важлива ваша підтримка – зробити внесок на розвиток Docudays UA і долучитися до клубу друзів DOCU/CITIZEN можна за посиланням.
