Міра Берт-Вінтонік: «Ніхто не бачив кадри утопії, але її пошук здавався метафорою життя батька як митця»

29 квітня 2020

«Вінтопія» – фільм канадської режисерки Міри Берт-Вінтонік. Міра – дочка відомого документаліста Пітера Вінтоніка, який помер від раку в 2013 році у віці 60 років. Вінтонік-старший починав із того, що змонтував передвиборчий ролик прем’єр-міністра П’єра Еліота Трюдо. На початку 80-х він створив кілька картин про американську богему, зокрема Аллена Ґінзберґа та Чарльза Буковскі (ці уривки є у «Вінтопії»). У 90-ті та нульові був власне режисером і продюсером. Найвідоміша його робота – «Виробництво згоди: Ноам Хомський і мас-медіа».

 

У кінці життя Пітера Вінтоніка турбувала утопія як феномен, як міфічна земля, у якій всі щасливі; він хотів створити кіно з такою назвою, але не встиг. Міра Берт-Вінтонік зібрала відзнятий батьком матеріал, додала сімейну хроніку, численні мейли і листівки, які їй надсилав «тато Піт». Вийшло ностальгійне щоденникове кіно, дуже миле, спокійне і дещо утішне. Про нього, а також про батька з Мірою Берт-Вінтонік поговорила Наталя Серебрякова.

 

Вмикайте розмову з Мірою Берт-Вінтонік завтра, 30 квітня, о 20.00 в межах онлайн-програми Tête-à-tête.

 

Фільм починається з чудової цитати вашого батька: «The glass is half full and half fool» (укр.: келих наполовину повний і наполовину дурень). Що це, по-вашому, означає?

Мені подобається ця цитата, тому що це така ж загадка, як дзен-коан. Моя інтерпретація така: це його відповідь на ідею, що бути оптимістом – нерозумно або наївно. Батько також натякає, що бачити склянку наполовину порожньою – це дурість, бо так можна потрапити в пастку песимізму і відкинути силу надії.

 

Коли і як у вас з’явилася ідея закінчити фільм Пітера «Утопія»?

Передсмертне бажання мого тата було зробити стрічку про нього та його життєву працю. Над кіно про утопію він працював роками, але кінець кінцем йому довелося відмовитися від нього, щоб зняти інші фільми. Ніхто не бачив кадри утопії, але її пошук здавався метафорою життя батька як митця. Тож я вирішила зібрати плівки і створити його портрет, та зобразити наші стосунки через цей незавершений фільм.

 

Які ваші найперші спогади дитинства про батька, пов’язані з його роботою?

Пам’ятаю, коли мені було шість років, він попросив мене зійти на сцену для його стрічки «Виробництво згоди: Ноам Хомський і мас-медіа». Тоді я не знала і мене не хвилювало, ким був Ноам Хомський, але тато підкупив мене печивом. Звичайно, зараз я думаю, що картина геніальна. Крім цього, я пам’ятаю, як отримувала листівки з далеких місць, коли він мандрував. Я думала, що в нього крутіша робота, ніж у тат моїх шкільних друзів, але я також сумувала за ним, поки його не було.

 

Кадр з фільму «Вінтопія»

 

Ви бачили всі його фільми? Який ваш улюблений і чому?

Я дивилася всі фільми, режисером яких він був, але не думаю, що я бачила всі фільми, над якими він працював чи на які впливав, тому що їх буквально тисячі. «Виробництво згоди» – це шедевр і досі актуальна робота з боку формування громадської думки у ЗМІ. «Бачити – це вірити» – ще одна злободенна картина про те, як доступ до портативних відеокамер (а тепер і всюдисущих мобільних телефонів) дозволив громадянам та активістам документувати несправедливості та порушення прав людини по всьому світу.

 

Чи можете ви розповісти більше про його незавершений проєкт «Утопія»? Що він мав на увазі під цим словом?

Слово «утопія» означає ідеальне місце, якого не існує. Я думаю, що мій тато був заворожений цією загадкою, завданням пошуку або побудови ідеального світу. Він провів 15 років, відвідуючи екоселища, комуни, кооперативні фабрики, зустрічаючись з людьми, які намагалися створити мікросуспільство, де все може бути кращим для всіх, а не лише для влади. Він вважав, що фільм про утопію вмістить картини можливих світів і що уявити кращий світ – це перший крок у його втіленні.

 

Чи є щоденникове кіно вашим стилем?

Я люблю особисті документальні фільми. Зробити себе вразливою та дозволити аудиторії увійти у своє емоційне переживання – це дуже потужно та зворушливо, і дозволяє людям глибоко співпереживати історії, яку ви намагаєтесь розповісти.

 

Який ваш улюблений щоденниковий фільм?

Мені подобається «Марш Шермана» Росса МакЕлві за гумор і грайливість. Він починається як кіно про генерала громадянської війни, а потім стає найособистішим фільмом про любовне життя режисера.

 

Ваш фільм вийшов дуже теплим, інтимним, зрозуміло, що ви вклали в нього багато любові. Як його сприйняли кінокритики та глядачі?

У «Вінтопії» був дуже теплий прийом. Мій фільм – це історія батька і дочки, що торкається загальних тем втрати та туги. Думаю, люди цінують те, що емоції в картині щирі, і це змушує їх замислюватися над власним життям і стосунками.

 

Ваш батько хотів, щоб ви були режисеркою?

За його словами, він був режисером-документалістом через «обітницю бідності», яку мають прийняти всі виробники документального кіно. Він хотів, щоб я була архітектором чи музикантом. Урешті-решт, думаю, він би пишався тим, що я пішла його стопами.

 

Що було найважче у роботі над «Вінтопією»?

Творчий процес створення фільму був переплетений із жалобою за татом. У чомусь корисно мати проєкт, який стосується мого горя, але це також дуже гірко. Місяцями і місяцями я сиділа в темній кімнаті, монтуючи фільм, і дивилась кадри з померлим батьком. У мене пішло два роки на стрічку, бо потрібно було трохи відстані та часу, щоб обробити свої почуття, перш ніж знову вирушати в подорож.

19 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
25 – 
березня
3
квітня 2022