Запрошуємо до спільного осмислення центральної теми цьогорічного фестивалю. Авторка цієї рефлексії – кураторка кінопідбірки та програмна директорка Docudays UA Юлія Коваленко.
Одну зі своїх книг про історію України Сергій Плохій назвав «Брама Європи», підкреслюючи таким чином багато в чому визначальну роль нашої країни у формуванні європейського дискурсу. Разом із тим, і політичні, і географічні обставини нерідко ставали випробуванням для нас, змушуючи боротися за свободу. Одинадцять років українці й українки воюють проти значно більшого окупанта за вільне, демократичне майбутнє. І якщо більш-менш легко можна описати світ, в якому ми жити не хочемо і проти якого ми боремося, то з образом вільної демократичної країни, що ідейно надихає і живить нас протягом цього виснажливого шляху, зараз виявилося не все просто.
У різних куточках земної кулі останнім часом народовладдя проходить крізь непрості часи. Навіть США – країна, яка тривалий час позиціонувала себе в ролі світового гаранта демократії, – опинилися в зоні турбулентності. Концепти справедливості, свободи, гідності опинилися десь на периферії навіть самого лексикону, що побутує нині в політикумі та медіа, поступившись украй прагматичним і подекуди цинічним «користі», «угодам», «торгівлі». Не дивно, що й розслідування воєнних злочинів у цій метакапіталістичній картині поступово перетворюються на такий собі товар під час глобальних торгів. Схоже, мало що змінилося з середини ХХ століття, трагедію якого Ганна Арендт, зокрема, пов’язувала з колапсом моральних категорій.
І поки деякі одіозні політики/-ині поглиблюють цю сумну кризу, звинувачуючи демократії різних країн у тому, що вони поступаються перед праворадикальними й консервативними рухами, не зайвим буде замислитися над принципами партисипативного демократичного устрою, який залучає до співдії своїх громадян/-ок. Що це? В чому його сила? В чому його слабкості? І як, врешті-решт, врятувати цей омріяний українцями й українками світ свободи і демократії від глибоких тріщин? Пʼять фільмів нашої магістральної тематичної програми цьогоріч пропонують поміркувати над цими питаннями з різних позицій.
Кадр із фільму «Санаторій»
Кадр із фільму «Паперова країна»
Утім, говорячи про такий досить практичний рівень осмислення партисипативної демократії, важко не помітити слона в кімнаті й не згадати, що ті ж таки реальні історичні та географічні обставини, в яких розвивалася та чи інша країна, також впливають на здатність і можливості будувати та практикувати демократію. «Лагуна воїна» Пабло Альвареса-Меси – чи не найпоетичніший фільм із цьогорічної магістральної тематичної програми. Слідуючи шляхом Симона Болівара крізь Андські гори Колумбії в його визвольному від іспанського імперського панування поході, що спричинив багать жертв, стрічка переплітає між собою місцеву екосистему, земельні ресурси та ландшафт із усними історіями та політичними процесами. Цей фільм – густе полотно, в якому шлях до свободи стає об’ємним і багатовимірним, а води з джерела, що стало останнім прихистком для воїнів, досі символічно та буквально живлять Колумбію. Історичний зв’язок між землями, насильством та політичною волею відтворюється в цій країні через покоління, зумовлюючи травми, силу та здатність співіснування й по сьогодні.
Кадр із фільму «Лагуна воїна»
Ще один фільм із Південної Америки – «Оаза» Тамари Урібе та Феліпе Моргадо із сусідньої Чилі, в інший, не менш феноменальний спосіб фіксує цупкість історичної обумовленості країни на шляху до розбудову партисипативної демократії. Це унікальна хоч у дечому впізнавана для українських глядачів і глядачок історія про те, як народовладдя не витримало сухої процедурності. У 2019 році в Чилі спалахнули протести – на вулиці хлинув натовп із вимогами змінити конституцію, адже чинний на той момент документ був прийнятий ще за диктатора Піночета й містив чимало обмежень свобод. Після масового вуличного волевиявлення країна занурилася в написання нової конституції – здавалося б, перемога народної волі! Утім, створення основного документу, що визначатиме устрій, порядок і принципи держави, звісно, – досить виснажлива і тривала робота, впродовж якої виринає чимало питань про дотримання принципів рівності і свободи. Режисер та режисерка в калейдоскопічній манері стежать за цим процесом, піднімаючи на поверхню чимало важливих питань про природу демократичного устрою. Врешті, через кілька років кропіткої роботи й дискусій всередині суспільства, чилійці та чилійки вийшли на референдум – і… провалили проєкт нової конституції та повернулися до видання часів Піночета. Хоч новини про такий розвиток подій аж ніяк не є секретом і облетіли кілька років тому світові медіа, «Оаза» лишається захопливою картиною, яка складається з безлічі питань про співіснування людей у суспільстві, шлях до суб’єктності, подолання історичної обумовленості та зрештою підкидає нам для розмірковувань гарне питання: як рушійну силу вуличних демонстрацій народної волі трансформувати в громадянську активність та відповідальність при інституціоналізації демократії?
Кадр із фільму «Оаза»
Кадр із фільму «Американська пастораль»
На прикладі цієї документальної стрічки занурення в громадські дебати в маленькому містечку Елізабеттаун в штаті Пенсильванія напередодні виборів до місцевої шкільної ради ми бачимо, що самих процедур народоправства недостатньо для того, аби суспільство не з’їхало з глузду й могло протистояти радикально зарядженому популізму. «Американська пастораль» фіксує ще не рівень великої політики, а досить локальні рухи в населеному пункті на приблизно 12 тисяч мешканців/-ок. А те, як легко вдається на цій сходинці підготувати ґрунт для найбезглуздіших ненависницьких та ксенофобних наративів, спочатку навіть смішить, проте загалом шокує. Чому здатність до критичного мислення програє цю битву? Чи справа дійсно в освіті? Звісно, освіченість дуже багато значить, і запекла битва, що розгортається впродовж «Американської пасторалі» тому яскраве свідчення. Проте цей фільм виносить на поверхню й решту проблем, які виходять за межі цього зручного висновку про освіту. Він говорить нам про те, що освіченість – це ще не все, що визначає здатність людини мислити й приймати розумні рішення. Філософиня Джудіт Батлер нещодавно чудово підсумувала з цього приводу: «Наративи, які привели Трампа вдруге до Білого Дому, знайшли відгук у багатьох людей не тому, що вони дурні чи сліпі й не можуть зрозуміти, що їм обіцяють нездійсненне, а саме тому, що вони знають, що це популізм, і їм подобається це непристойне вивільнення брехні, фарсу та ненависті в поле дозволеного». І те, як протистояти саме цьому – це найбільше питання і найскладніший виклик для партисипативної демократії, на мій погляд. І «Американська пастораль» запрошує подумати саме над цим.
Чільне фото: кадр із фільму «Санаторій»
22 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
