Упродовж осені команда ГО «Докудейз» вирушає в подорож міжнародними фестивалями та майданчиками для співпраці та культурної дипломатії. Читайте розповідь від першої особи директорки правозахисного департаменту Анастасії Багаліки, яка цьогоріч відвідала кінофестиваль про права людини Inconvenient Films у Литві з мережі Doc Around Europe в новій для себе ролі й написала інсайти про вибір фільмів із позиції членкині журі.
Уперше за багато років роботи з правозахисним документальним кіно я опинилася на іншому боці фестивального процесу. Не як організаторка, кураторка програми чи модераторка дискусій, а як членкиня міжнародного журі. Литовський фестиваль Inconvenient Films запросив мене оцінювати фільми конкурсу Impact — стрічки, які претендують не лише на увагу глядачів та глядачок, а й на певний суспільний вплив. Це був мій перший досвід участі в журі іншого міжнародного фестивалю документального кіно про права людини. І він виявився цікавим із причин, яких я спочатку не передбачала.
Коли довго працюєш усередині української бульбашки, поступово перестаєш помічати масштаб того, що робиш. Ти маєш програму, яку треба сформувати, десятки подій, які потрібно підготувати, сотні людей, із якими необхідно домовитися. Маєш дедлайни, бюджети, технічні проблеми, нескінченні рішення. Те, що ззовні може виглядати як велика культурна подія, зсередини складається з тисяч цілком буденних завдань.
Атмосфера відкриття Inconvenient Films. Фото з Facebook-сторінки фестивалю.
Inconvenient Films дав мені можливість побачити інший спосіб організації правозахисного кінофестивалю. Литовські колеги роблять важливу і змістовну роботу. Вони створюють простір для документальних історій, які не завжди зручно дивитися, і для розмов, які суспільство не завжди готове вести. Мені було надзвичайно цікаво побути частиною цього простору.
Ті, хто під час повномасштабного вторгнення, їздить на міжнародні події, зустрічі, програми нескінченними й виснажливими поїздками «автобус / поїзд — чужий аеропорт — чужа країна — знову чужий аеропорт — знову автобус / поїзд», безперечно знають це раптове й приголомшливе відчуття туги, яке накриває тебе в безпечній тиші закордонного міста. Ти різко відчуваєш себе чужинцем, дуже просякнутим війною. Іноді навіть ловиш на собі погляди, коли кажеш, звідки ти. Гостро хочеш додому. Назад, під вибухи, до своїх. Мабуть, саме заглиблюючись у це відчуття, спостерігаючи за роботою чужої команди, я несподівано для себе усвідомила масштаб того, що робимо ми в Україні.
Docudays UA — це великий тижневий міжнародний фестиваль із величезною програмою та аудиторією. І ми продовжуємо створювати його на п’ятому році повномасштабної війни. Не скорочуємо програму до символічної присутності, не відмовляємося від складних форматів, не перетворюємо фестиваль на спогад про те, яким він був до 2022 року. Ми розвиваємо нові напрями, розширюємо коло учасників та учасниць, шукаємо нові способи говорити про права людини з людьми, які не обов’язково належать до правозахисного середовища.
Усередині цього процесу завжди бачиш насамперед те, що ще не вдалося. Те, що потрібно покращити, переробити, придумати на наступний рік. А відстань раптом дозволяє побачити й інше: ми створили й продовжуємо розвивати велику культурну та правозахисну інституцію в умовах, у яких саме її існування потребує величезних зусиль.
Це не порівняння на користь одного фестивалю проти іншого. Радше вдячність за можливість подивитися на власну роботу з іншої перспективи. І трохи гордості, яку ми, здається, не так часто собі дозволяємо.
Глядачі та глядачки Inconvenient Films. Фото з Facebook-сторінки фестивалю.
У конкурсі Impact було сім фільмів. Дуже різних за темами, кінематографічною мовою та уявленням про те, як документальне кіно може змінювати світ. Ми часто говоримо про суспільний вплив документалістики так, ніби його значення очевидне. Фільм привертає увагу до проблеми, робить видимими людей, яких суспільство не помічає, спонукає до розмови. Але чи достатньо цього?
Чи можна оцінити потенціал впливу ще до того, як він відбувся? І чи завжди найважливіша суспільна тема породжує найсильніший документальний фільм?
Моїм фаворитом у конкурсі стала стрічка Menopause Mystery Луїзи Унмак К`єлдсен. Спойлер: за неї в складі журі ми врешті так і не проголосували.
Кадр із фільму Menopause Mystery.
На перший погляд, це не найочевидніший претендент на головну нагороду конкурсу, де є фільми про війни, колоніалізм, свободу слова та політичні конфлікти. Але саме ця стрічка здалася мені найбільш цілісною. Автори природно поєднали особистий досвід, наукове знання та ширшу суспільну проблему. Фільм не спрощував складну тему, але й не намагався штучно роздути її вагу. Він, здається, дуже добре розумів, навіщо існує, до кого звертається і що саме хоче змінити. Для мене це важлива характеристика документального кіно, яке претендує на вплив. Не масштаб проблеми сам по собі, а точність висловлювання і здатність перетворити увагу глядача на щось більше.
Кадр із фільму Change My Mind.
Інший фільм конкурсу — Change My Mind Робіна Квапіла — запропонував майже протилежний досвід. Його автор влаштовує експеримент, який, по суті, не досягає заявленої мети: герої не змінюють своїх переконань. Але саме ця невдача робить стрічку цікавою. Режисер має власну позицію, проте не намагається примусити глядача її поділяти. Він створює ситуації, у яких герої можуть проявитися, і залишає нам право на власні висновки. Мені близький такий підхід. Документалістика не обов’язково повинна переконувати. Іноді її найбільша цінність у можливості побачити те, з чим ти не погоджуєшся, не отримавши готової інструкції, як до цього ставитися.
Кадр із фільму Amazomania.
Найбільше запитань після перегляду залишила Amazomania Натана Гроссмана. Фільм звертається до історії етнографічної експедиції в Амазонію та колоніальної оптики, крізь яку дослідники свого часу дивилися на корінні народи. На половині стрічки автори радикально змінюють перспективу: тепер об’єктом спостереження й оцінювання стає людина, яка колись сама спостерігала за іншими. Ідея сильна. Але спосіб її реалізації викликав у мене серйозний дискомфорт. Літнього етнографа Ерлінга повертають до Амазонії через багато років після його дослідницької роботи. І поступово виникає відчуття, що автори не просто пропонують йому зустрітися зі своїм минулим, а очікують цілком конкретного морального висновку. Ніби він мусить зрозуміти власну неправоту саме так, як її розуміють вони.
Але чи не відтворюється в цій ситуації та сама владна конструкція, яку фільм прагне критикувати? Чи не стає антиколоніальна оптика ще одним способом оцінювати іншу людину виключно за власними моральними критеріями? Ми багато говорили про це з іншою членкинею журі Кетлін Фурньє. Головний герой нагадав їй її батька, і вона побачила у фільмі дуже схожу проблему. Мене особливо вразило, як різний особистий і професійний досвід може привести людей до близьких висновків.
Ми вирішили відзначити Amazomania спеціальною згадкою. Не тому, що фільм розв’язує всі порушені ним питання. Навпаки — бо залишає глядача з непростими суперечностями, зокрема й щодо власної етики авторів. Для мене це один із найцікавіших парадоксів конкурсу: фільм може бути етично дискомфортним і водночас надзвичайно цінним як привід для критичного осмислення.
Кадр із фільму Steal This Story, Please!
Головну нагороду журі зрештою присудило Steal This Story, Please! Карла Діла і Тії Лессін — фільму про американську журналістку Емі Гудман. Це рішення стало результатом обговорень і компромісу. Я, зокрема, мала до стрічки суттєві претензії. Насамперед мені бракувало критичної дистанції між авторами та їхньою героїнею. Значна частина фільму побудована на захопленні Гудман, її принциповістю, сміливістю та професійною послідовністю. Але коли документалісти настільки люблять свою героїню, виникає ризик, що замість дослідження ми отримуємо вшанування.
Водночас ближче до фіналу фільм відкрив для мене значно цікавішу Гудман, ніж та, яку автори представляли на початку. Особливо в епізодах, присвячених Ізраїлю та Газі. Гудман говорить про власне єврейське походження, критикує дії ізраїльського уряду, але водночас ставить гострі запитання про злочини ХАМАС, події 7 жовтня, заручників та людей, які пережили напад. Її ідентичність не позбавляє її професійної складності. А складність не позбавляє ідентичності. Це, мабуть, те, що я найбільше оцінила в її особистості.
Журі конкурсу Impact: Тадеуш Строчек, Анастасія Багаліка та Кетлін Фурньє. Фото надано Анастасією Багалікою.
Міжнародне журі — це не лише кілька людей, які дивляться однакові фільми й обирають переможця. Це зустріч різних досвідів, які визначають, що саме кожен із нас бачить на екрані. Я дуже виразно відчула, що моя українська оптика — досвід журналістки, яка працює під час війни, і людини, залученої до правозахисної роботи, — дає мені можливість помічати речі, які не обов’язково очевидні колегам із інших країн. Це не робить мій погляд універсальним чи безпомилковим. Але він додає до розмови те, чого в ній інакше могло б не бути.
Ми часто говоримо про необхідність присутності українських голосів у міжнародних дискусіях. Іноді це звучить так, ніби наше головне завдання розповідати світові про війну та домагатися уваги до українського досвіду. Але наш досвід важливий не лише як предмет чужого співчуття чи солідарності. Він дає нам власні інтелектуальні інструменти для розмов про демократію, колоніалізм, свободу слова, державу, насильство та права людини. Ми можемо не лише розповідати власні історії. Ми можемо ставити незручні запитання до чужих. Мабуть, саме це стало для мене одним із найважливіших відкриттів фестивалю.
Чільне фото: нагородження фільмів-переможців конкурсу Impact. Фото з Facebook-сторінки фестивалю Inconvenient Films.
