Люсі Шкурак — журналістка, комунікаційниця та — вперше для себе — частина волонтерської команди Docudays UA. Незважаючи на відстань та інші перешкоди, Люсі активно волонтерить на всіх кінофестивалях країни, ловить фестивальні моменти на плівку та навіть встигає переглядати кіно й ділитися відгуками на нього у Letterboxd. 

Про фільми цьогорічної програми, фестивальну спільноту та улюблені прості конструкції на Docudays UA 2026 — у репортажі.

5 червня

Перша проста конструкція зустрічає мене ще до приїзду в Київ. Вітаємо на верхній полиці в плацкарті поїзда Львів — Лозова. Я подумки картаю себе за те, що не прослідкувала за потягами заздалегідь та не забронювала квитки вчасно й водночас дуже радію такій пригоді. Кожна поїздка в Київ означає для моїх львівських друзів, що я зникну на тиждень або й два — а потім повернуся з десятком нових знайомств і списком кіно, яке їм обов’язково потрібно десь побачити.

Думаю, що вже давно пора занести всі кінодати у свій ґуґл-календар та планувати зустрічі там, бо за останній рік я провела з чотири десятки днів на фестивалях. Наприклад, сім із них — на Docudays UA-2026.

6 червня

Справді перший день мого першого Docudays UA, бо на церемонію відкриття я потрапила поспіхом, щоб хіба привітатися з колегами, зробити фото на пам’ять і одним оком глянути на цьогорічну програму. 

Ідеальній для фестивальних дійств погоді ми раділи недовго: раптово посеред дня почалась злива. Невагомі прапорці намокли з такою ж швидкістю, як і мої ноги. За секунду до катастрофи вдалося натішитись сонцю сповна — і, як виявилось згодом, на кілька днів вперед.

Друга проста конструкція — парасоля. Її у мене, звісно ж, немає — я щоразу вірю в чудодійний вплив мого приїзду навіть на найгірші прогнози погоди. Цього разу мені не пощастило, тому довелося шукати альтернативи на кшталт переходів метро та мікромарафонів між кінотеатром та кав’ярнею.

Насправді ж, це був ідеальний день, щоб відкрити для себе фестивальну відеотеку (до якої мала доступ волонтерська команда) й сушити наскрізь промокле взуття вдома.

Вдома у відеотеці для волонтерів та волонтерок я дивлюсь цьогорічний литовський фокус — найцікавішу для мене програму на тлі останніх геополітичних новин. Зазвичай іноземні фестивальні програми різко відрізняються від національних відсутністю воєнних фільмів, але ця — виняток. Один із трьох фільмів не просто легко торкається теми війни — він глибоко занурює в історії литовських дівчат та жінок на фронті не своєї війни. 

Крім «Ніжних воїтельок» Марії Стоніте у програму також входять два фільми, які я охрестила «науково-заземляючими» — «Кислотний ліс» Руґіле Барздюкайте про химерний природній феномен та «Святі руйнувачі» Айсте Жеґуліте про мікроструктури, що існували й існуватимуть в рази довше, ніж людство. Разом ці три фільми наче утворюють цілісну картину світу та людини в ньому: в кожному царстві знаходимо приклад водночас дивної, але й такої природної боротьби за збереження справжньої версії себе, попри упередження та очікування.

Згодом у короткій розмові з засновником Inconvenient Films Ґедімінасом Андрюкайтісом я дізнаюсь, що Литва вже близько 15 років співпрацює з Docudays UA — і не планує зупинятись на цьому попри відчутну непевність у повітрі та безпекові ризики.
 

«Більшість людей розуміють, що Україна теж, у певному сенсі, захищає нас. Я бачу, як зв’язок Литви та України розвивається з роками і стає все міцнішим», — додає він.

7 червня

В режим «встигнути все» я, як зазвичай, входжу вже на третій день фестивалю — і ні про що не шкодую. Свідомо обираю почати насичений день зі складного, але такого очікуваного перегляду «Слідів» Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк (який вже встиг підкорити Берлінський міжнародний кінофестиваль). Під час перегляду усвідомлюю, наскільки часом знечуленою стає свідомість усіх, хто нині продовжує жити в Україні — детальні описи насильства чи тортур досі викликають гнів та біль, але вже не шокують, як це було раніше. 

Взявши на себе важливу місію доставки містичного конверта з безкоштовними квитками на подію у «Збірці», потрапляю на розмову з режисером стрічки «ЛЮБОВ-22-ЛЮБОВ» Єруном Коймансом. Подумки дякую дощу за камерність та змогу поспілкуватися у малому, але дуже допитливому колі. 

Єруна я бачу опісля ще з десяток разів — він активно переглядає фільми з програми фестивалю, обговорює їх із іншими гостями та щоразу привітно обмінюється зі мною посмішками. Це — наче знак довіри й розділеної таємниці, бо я належала до тих небагатьох, хто попри грозу все-таки добіг на зустріч.

Ця робота — один із випадків, коли історію можна не лише побачити й почути, а й потримати в руках. Книга слугує наче логічним продовженням фільму-рефлексії про роль ментального здоров’я у формуванні стосунків з близькими, собою та творчістю. Не приховуючи здивування, я щиро захоплююсь здатності так чесно говорити про глибини своїх емоцій та особистого життя на таку велику аудиторію. Автор визнає, що це — не лист любові до коханої чи дітей. Це насамперед прояв любові до себе — в усіх станах та періодах життя.

Щоразу, коли бачу автора та твір разом, виникає сентиментальне та дещо банальне бажання плакати — не з жалощів чи на показ, а тому, що маю змогу поспілкуватися з ними в цілісному стані.

Для мене це, як бачити люблячих батька чи матір з дитиною, яка приходить у цей світ з власною унікальною метою.

Згодом — і вже без поспіху — мені вдається вихопити місце на фільм з величезною сім’єю: його співтворила вся країна. На прем’єрному показі «Ілюзії тихої ночі» Ольги Черних зайняті були фактично всі місця в «Гегемоні» (один із залів кінотеатру «Жовтень» — прим. ред.) — а це, між іншим, майже 500 глядачів і глядачок. Феномен цього аншлагу був зрозумілим мені одразу: серед присутніх були ті, хто взяли безпосередню участь у зйомках. Все ж, крім цієї очевидної причини, були й інші. Більшість прийшли на фільм, щоб побачити своє віддзеркалення у кадрах з життя незнайомців, адже ми усі так чи інакше проживаємо однаковий досвід війни — схожий і не схожий одне на одного.

Саме миті з життя таких різних жителів України в одну й ту ж ніч дають зрозуміти: ось вони, люди, що продовжують жити не просто під час, а всупереч війні. Ті, що мають змогу радіти звичним людським насолодам або ж вкотре їхати у невідомість. Ті, що створюють нове життя, поки життя інших в будь-який момент може забрати війна. І всі вони живуть так по-різному, але з однаковим болем водночас.

8 червня

Назбиравши відгуки наших іноземних гостей (зокрема литовської делегації), я заздалегідь бронюю квиток на «Мир для Ніни» Жанни Довгич — детальну та подекуди болісну деконструкцію втрати, яку зараз проживають тисячі сімей по всій країні. У спробах зрозуміти й зібрати докупи останні миті життя сина жінка наче входить у потік його спогадів та стає частинкою історії, яку вже ніколи не зможе почути з його уст. 

Найбільше вражає те, що в холодну пору Ніна продовжує слідкувати за порядком на меморіалах, ніби щоб останні спогади про життя сина не накрило снігом. Я з сумом змушена погодитися з тезою фільму: жодному поколінню українців так і не вдалося прожити спокійне життя. Ми постійно втрачали й продовжуємо втрачати найдорожчих. Саме тому пам’ять про них варто не просто берегти, а глибоко осмислювати, співпроживаючи цей біль із іншими.

Виставка «Перехідний стан» пам’яті фотографа й морпіха Костянтина Гузенка.

Docudays UA — один із просторів, де можна краще зрозуміти горе інших і водночас знайти розуміння й відголосок для власної історії.

10 червня

Я продовжую свій марафон програмою національного конкурсу фільмом «Де все зникає» Олександра Ткаченка. Оскільки працюю в його продакшені, мала змогу переглянути фільм ще до прем’єри, тому мала свої застереження щодо реакції глядачів на таку складну історію. Док — оповідач та головний герой фільму — проходить через низку внутрішніх та зовнішніх трансформацій у місці та обставинах, що суперечать його життєвим цінностям.

Фільм лишає терпкий післясмак і одну просту, але важку думку: ніхто з нас не народжувався для цієї війни — що б там не казали про бойовий дух як частину нашого менталітету. На війні опиняються звичайні люди зі своїми мріями та талантами, яким немає місця на фронті. Тож їм доводиться воювати одразу на двох лініях: виборювати свободу для своєї країни та вести внутрішню боротьбу, щоб зберегти себе попри все.

Після важкого та сповненого протиріч перегляду зал аплодує, здавалося б, цілу вічність. А потім настає тиша — усім важко підібрати слова, щоб висловити емоції, чи знайти запитання для обговорення, тому глядачі ще кілька хвилин просто сидять у задумі. Я майже впевнена, що в цей момент більшість згадує своїх близьких, чиї життя так чи інакше змінила війна.

У цей же день несподівано й приємно на обрії знову виходить сонце.

11 червня

Ще не фінальний, але останній для мене фестивальний день відчувається як останні кілометри забігу на далеку дистанцію: виснажено, нервово, але й водночас приємно хвилююче. Мені ця атмосфера звична, але я щоразу продовжую перейматись усіма тривожними приготуваннями до церемонії — у цьому випадку недарма, бо я зголосилась на ній працювати.

До вечора нагородження я долучусь в неочевидній, але завжди цікавій для мене ролі операторки, щоб мати змогу дві години гордо носити на собі останню просту конструкцію.

Перед церемонією я встигаю зайнятись своїм улюбленим фестивальним заняттям — пробую вгадати, хто ж забере додому головні нагороди. Наполегливо уникаючи спойлерів, я подумки роблю передбачення й водночас слідкую за гостями церемонії, що повільно прямують до кінотеатру та діляться своїми здогадками та надіями. 

Зайняти правильну позицію для зйомки стає все складніше — мені постійно доводиться домовлятися з охороною заходу про вхід та вихід за межі огорожі навколо кінотеатру. Врешті, ми (хоч і жартома) приходимо до згоди: вони обіцяють пропускати мене лише за умови, що вони теж потраплять у трансляцію.

Таку обіцянку мені виконати складно: камера номер шість (себто моя) охоплює лише загальний план «Жовтня» та гостей церемонії біля сцени. Я впевнено стою в, ну, зовсім не простій конструкції — для кращої композиції доводиться постійно підіймати руки над головою. З неочевидних плюсів такої вправи — більше не буду думати про те, скільки тренувань я відмінила заради поїздки в Київ.

Крім плівки, пам’ять про фестиваль зберігають і мої руки, які відчутно, але приємно болять ще кілька днів опісля. 

Останній, глядацький день фестивалю добре підсумовує його есенцію — він складається з реальних історій не менш реальних людей. Я довго думала, чому саме Docudays UA відчувається для мене геть інакше (у порівнянні з іншими фестивалями та кіноподіями), і згодом зрозуміла: це — унікальний шанс не просто переглянути фільми, а й прожити їх разом із героями й героїнями — часто навіть в одному залі.

У розмові з Юрієм Самусенком десь між показами я запитую те ж саме у нього. Чому цей фестиваль такий, яким він є зараз? І що робить його особливим? 

«Docudays UA — це про концентровано хороших людей», — впевнено відповідає він. 

Фото: Люсі Шкурак

23 Docudays UA відбувся за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Державного агентства України з питань кіно. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.