На фінальних сторінках гіду Docudays UA ми зазвичай представляємо команду фестивалю. На черзі — фандрейзинговий департамент. Він маленький, але опікується життєспроможністю всіх проєктів фестивалю. Редакторка Ксенія Опря та комунікаційниця Валерія Шеремет розпитали своїх колежанок про їхню професію, знайомство з Docudays UA та виклики у часи війни.

Юлія Карташова, директорка фандрейзингу ГО «Докудейз»

Розкажи про свою професію?

Якось мій чоловік попросив ШІ щось на кшталт: «намалюй мою дружину, вона фандрейзерка, збирає гроші на фестиваль», і він згенерував картинку з дівчиною, яка сидить за столом посеред галявини; на столі — порожня банка і підпис «festival fundraiser». Мені було дуже смішно, бо це взагалі не про мою роботу. Можливо, такий образ відгукувався б у країнах, де розвинений краудфандинг і культура підтримки — у нас він почав формуватися, але працює зараз передусім для армії.

Як би ти пояснила своїми словами, що таке фандрейзинг?

Фандрейзинг — це комплексна робота із залучення фінансування для реалізації ідей. Вона починається із задуму: коли ти його чітко усвідомлюєш, уявляєш результат і можеш порахувати бюджет, тоді з’являється сенс думати про джерела фінансування. Найчастіше фандрейзинг асоціюють саме з цим етапом, але в Докудейз він трохи об’ємніший і тісно пов’язаний із реалізацією самих проєктів: ми стежимо за виконанням планів, дедлайнів, індикаторів і працюємо з кількома напрямами паралельно: Docudays UA, Мандрівний фестиваль, Архів Війни, Мережа DOCU/CLUB та культурна дипломатія..

Як ти стала частиною команди?

Можна сказати, що мене «захантили» в Докудейз. Це був кінець 2016-го: я читала лекції про фандрейзинг, якому навчилася на попередній роботі, і мені у фейсбуці написала Віка Лещенко (прим. ред. — на той час директорка програмного департаменту) з пропозицією долучитися до команди. Це був непростий період життя: я почувалася дуже втомленою й готувалася стати мамою, тож єдиною причиною, чому прийшла на співбесіду, був сам фестиваль. Мені подобалося кіно, Docudays UA, і цей ціннісний контакт відчувався одразу. Я чесно озвучила свої сумніви, мовляв, можливо, варто знайти когось іншого. На що Алла Миколаївна Тютюнник відповіла: «Юля, у нас тут народжують дітей і приходять з малюками в офіс — не треба вам полишати карʼєру!». 

Що в цій роботі лишається непомітним, але є надважливим?

Мені здається, що ця робота загалом малопомітна. Основне наше завдання — вчасно знайти фінансування або, побачивши можливість, запропонувати її команді. Якщо цей процес непомітний, значить, усе робиться правильно. Найважливіше й найменш видиме — це внутрішні комунікації: між творчими і проєктними командами, комунікаційниками, фінансистами й юристами. Доводиться бути ретранслятором між бюрократичним світом угод і реальністю, пояснювати складні формулювання простою мовою. 

Що найскладніше для культурних проєктів у фандрейзингу в часи війни?

Фактично, грантові проєкти — міжнародні й державні — єдине, що нас підтримує: різні за масштабом, для фізичних осіб і організацій. І поки держава та підтримка людей максимально зосереджені на Силах оборони та збереженні життів, ми вдячні, що партнери мають можливість фінансувати соціальні й культурні проєкти. Ми дійсно багато робимо, щоби розвивати українську культуру і посилювати голос України у світі. 

Що тобі допомагає у непрості моменти твоєї роботи?

Мене тримає моя родина — мені дуже пощастило, що всі поруч. А ще — наявність оцього довготермінового планування, яке дає вектор і впевненість у тому, що хороше життя можливе. Ми все одно плануємо наші проєкти в позитивному ключі і мріємо, що будемо втілювати їх уже в мирний час, після справедливої перемоги України. 

Анастасія Гуменюк, менеджерка з фандрейзингу

Як ти стала частиною ГО «Докудейз»? 

У квітні 2023 року був конкурс на мою нинішню посаду. Я шукала роботу, а про Докудейз знала ще з 2018 року, коли була волонтеркою, після чого майже щороку відвідувала фестиваль та робила спроби потрапити до команди. У 2019 році мені це навіть вдалось: я встигла попрацювати з кінофестивальним забезпеченням Filmchief. Загалом за декілька років я набралася досвіду роботи в інших організаціях та компаніях. І, зрештою, я — в команді фестивалю. 

Що тобі допомагає триматися у важкі часи? 

Мене тримає дуже класне ком'юніті. Я всіх щиро люблю. Я працюю в чудовому департаменті, і у мене неймовірна керівниця. Багато від неї навчилася й досі продовжую дізнаватися нове. Ми обидві мешкаємо в Києві, проживаємо блекаути та обстріли й часто пишемо одна одній: «Як ти?»

Мої колеги та колежанки — це неймовірні люди, які працюють у різних точках України; вони професійні, натхненні, підтримувальні. І коли ти серед таких людей розробляєш складні заявки, спілкуєшся з потенційними донорами та партнерами, — це набагато приємніше навіть у непростих умовах війни. Я бачу цінність своєї роботи і розвиваюсь як особистість.

Де тебе можна зустріти на фестивалі? Де ти емоційно і де фізично? 



Фізично я переважно у кінотеатрі «Жовтень», на нашій головній локації. Мені подобається дивитися наживо на те, що вдалося втілити після всіх планувань. Я підживлююсь, коли бачу, як описане на папері стає реальністю. Емоційно я теж серед ком'юніті Docudays UA — нашої команди, а також стейкхолдерів, партнерів, волонтерів, наших глядачів. Коли приходиш на фестиваль, завжди бачиш знайомі обличчя. Ти можеш не знати, як звати цих людей, але точно розумітимеш, що вони — частинка нашої спільноти. Навіть деякі тваринки є нашими частими гостями. 

Попри насичені дні і процеси роботи, що зазвичай з тобою залишається наприкінці фестивалю? 

Відчуття, що ми це зробили. У мене завжди воно є: блін, ми це зробили! З практичного, наш мерч залишається зі мною назавжди: футболки, шопери, стікери. Наш підхід до сувенірки мені дуже подобається, він завжди різноманітний та дуже якісний.

Які фільми чи події з програми Docudays UA цього року ти найбільше очікуєш як глядачка?

Я завжди ходжу на фільми національного конкурсу. Цьогоріч хочу побачити на великому екрані «Тиху повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука, яка отримала нагороду за найкращу операторську роботу на кінофестивалі IDFA в Амстердамі. Для мене це дуже важливо — дивитися і підтримувати українське. І, звісно, поширювати нашу культуру.

Фото: Ніка Попова