Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну родина українських документалістів вимушено залишає батьківщину. Рятуючи трьох дітей від обстрілів, подружжя переїжджає з однієї європейської країни до іншої й зрештою оселяється у Великій Британії. Камера — колись лише частина професійного життя — стає способом зберегти звичну реальність родини, яка змінюється швидше, ніж її члени встигають це осмислити.
У центрі цієї трансформації — діти: Агата, Ярина та Лука. Вони стрімко дорослішають, вбираючи мову, музику, їжу та звички нової країни. Коляду витісняє Гелловін, борщ поступається місцем тостам із джемом. Нові дитсадок і школа, форма, розпорядок дня, дисципліна та правила поступово змінюють їхній спосіб життя. Минають дні народження. Різдва й Нові роки проходять уже далеко від дому. Діти загадують бажання: перемога України, повернення додому, будинок, який вони колись збудують, — із гіркою зі спальні просто до вітальні.
Поєднуючи спостереження за сьогоденням, родинний архів, дитячі відео, малюнки та розмови, «Мої тіні ростуть швидше за мене» постає глибоко особистим фільмом про вигнання, дитинство та повільну трансформацію ідентичності. Стрічка ставить питання про те, що таке дім: місце, мова, сукупність спогадів чи вибір, який доводиться робити знову і знову. Родина прагне повернутися — до країни, що досі перебуває під ударами, до батьків і друзів, до культури, мови та відчуття внутрішньої цілісності. Але водночас — і до небезпеки. Фільм простежує це постійне вагання між захищеністю та приналежністю, спонукаючи глядача замислитися: чи може ідентичність інколи бути важливішою за безпеку?
Подай свій проєкт до каталогу
