23 березня о 21:00 в Синій залі Будинку кіно стартує ретроспектива фільмів Андрія Загданського, члена журі DOCU/КОРОТКО. Сьогодні будуть показані фільми «Двоє» і «Тлумачення сновидінь». Ретроспектива продовжиться 26 березня фільмом «Костя і Миша» і закінчиться 27 березня «Помаранчевою зимою». Після показів режисер відповість на запитання глядачів.
В творчості Андрія Загданського можна умовно виділити два чітких полюси: свобода особистості та несвобода суспільства. В своїй дебютній картині «Тлумачення сновидінь» (1990) Загданський провів своєрідний сеанс психоаналізу з вітчизняною історією. А в «Помаранчевій зимі» (2007) показав панораму карнавалу, який панував на Майдані у 2004-му році. Ці дві стрічки ніби відкривають перед глядачем лаштунки масової свідомості, в якій несвобода суспільства утискає особистість.
Інші його фільми дають глядачу відчути звеселяючий газ особистої свободи. Картини про художника-емігранта Васілія Ситнікова «Вася» (2002) та поета-авангардиста Константіна Кузьминського «Костя і Миша» (2006) стирають межі між зухвалістю та інстинктом самозбереження. В цю ж систему моральних координат обіцяє поцілити і меседж його нової стрічки «Вагрич та чорний квадрат», над якою Загданський наразі працює.
Хто посадив зернину, з якої проросла ваша любов до кіно?
Ви знаєте, в мене навіть не було вибору, оскільки мій батько був кінематографістом. Я з дитинства мав до цієї справи певний стосунок . Я дуже любив приходити на студію і, напевне, цей вірус приникнув у мене ще в дитинстві. Хоча мій батько зробив все мислиме, щоб я не вступав у театральний інститут. Він дуже хотів, щоб у мене була якась справжня професія. Тож після школи під пресингом батьків я вступив у Київський політехнічний інститут. Однак дуже скоро зрозумів, що не зможу там навчатися. Тож через рік вступив у театральний виш.
А чому ви взялися саме за документальне кіно?
Напевне, якщо б я займався ігровим кіно – ви б мене спитали: «А чому ви займаєтесь ігровим?». Взагалі то не бозна яка різниця між ігровим та документальним кіно. Документальне кіно дає мені можливість говорити і проектувати те, що я відчуваю. Коли в мене виникає задум, він зазвичай виражається у формі документального кіно. Те, що я роблю, знаходиться десь на грані документального і постановочного. Як казав Ґодар, коли ви знімаєте ігрову стрічку – вона стає документальною, і навпаки, коли ви фільмуєте документальну картину, – вона стає ігровою. Існує кінематограф з різним ступенем контролю. В ігровому вона вища, а в документальному – нижча. В цьому плані абсолютно чудова картина «П’ять перешкод» Ларса фон Тріра. Це такий собі маніфест контрольованого і неконтрольованого кіно. Я знайшов для себе власні правила такого кіно.
«Перестройка», розпад СРСР, переїзд в США… У вашому житті було багато подій, які аж ніяк не сприяють творчій діяльності. Що ви робили під час затяжних творчих пауз?
Я рішуче не погоджуюсь, що бувають моменти, які не сприяють творчості. Певні твори мистецтва виникають не завдяки, а всупереч. Є різний ступінь труднощів, проте таких речей, які перешкоджають – просто не існує. Люди писали книги в найжахливіших умовах, про які нам і думати не доводиться.
Найдовша моя перерва у творчості була, коли я займався в США речами, що дуже віддалено стосувалися кіно. Це був досить болісний період. Тоді я опинився у Нью-Йорку і був вимушений починати життя заново. Однак це мені дало можливість сформувати новий погляд на світ. Адже Нью-Йорк – дуже стимулююче місто. Тільки у 2000-му році я почав знімати фільм «Вася» і закінчив його лише у 2002-му. Після цього я був абсолютно щасливий, адже енергія, яка акумулювалася в мені, вирвалася назовні.
Стрічка «Вася» присвячена художнику Василеві Ситнікову. Після цього був фільм «Костя і Миша» про поета-авангардиста Костантіна Кузьмінського. У 2010-му – картина «Мій батько Євген», присвячена вашому батьку. Наразі ви працюєте над картиною про Вагрича Бахчаняна. Скажіть, за яким принципом ви обираєте особистостей, щоб «написати» такі кінопортрети?
Якщо в цьому є якась логіка, то вона мені не відома. Кожен фільм з’являється сам по собі в силу якихось своїх обставин. Є речі, які просто на тебе звалюються. Виникає бажання поділитися своїми переживаннями та думками з кимось. Я не вишиковую всі ці стрічки в одну логіку.
Ви зняли стрічку «Помаранчева зима», в якій вибудовується паралель між подіями в Києві у 2004 році та оперою «Боріс Ґодунов». Якби мова йшла про Євромайдан – з чим ви б провели паралель?
В «Помаранчевій зимі» фігурують дві опери. В тій ситуації мене цікавила паралельна реальність. Якісь речі вона проясняла, якісь – ні. Коли я знімав цей фільм, то події 2014-го року мені врешті-решт вбачалися, як перемога карнавалу над злою зимою і поганими силами. Теперішні події нічого спільного з тим не мають. Наразі у нас трагедія і будь-які паралелі в такому випадку просто недоречні.
Які останні тенденції в документальному кінематографі?
Технічно постійно відкриваються все нові й нові можливості. Люди роблять абсолютно персональні фільми, не маючи при цьому ніякої кінематографічної підготовки. Є чудові фільми, в яких поєднуються ігрові та неігрові прийоми. Я люблю документальне кіно, тому що в ньому дуже високі можливості для експерименту, а також можливості поєднання різних речей і естетик.
Чи є у вашій творчості якісь табу?
У своїй видатній книзі «Кіно як бунт» Амос Фоґель писав, що в кіно є два табу: реальний секс і реальна смерть. Кіно постійно наближається до імітації як одного, так і другого, однак воно не має переходити грань дозволеного. Наприклад, у стрічці Майкла Вінтерботтома «9 пісень» показується реальний секс – було дуже нудно дивитися цю стрічку. Вчора я бачив, як по телевізору показували кадри, на яких вмирають люди. Я неодноразово використовував у своїх фільмах кадри з мертвими людьми. Однак тут дуже важливо відчувати такт і не перетворити це на вуайєризм.
У 2006 році Ерік Стіл зняв фільм «Міст». Картина знімалася у Сан-Франциско, де є сумнозвісний міст, з якого доволі часто стрибають самогубці. Далеко від мосту режисер поставив операторів, камери яких були обладнані оптикою. Вони спостерігали за мостом і знімали самогубства. І зняли вони доволі багато людей. Крім цих зйомок в картині ще є невеличкі інтерв’ю з родичами та друзями загиблих. Коли я переглядав цю стрічку – я зненавидів те, що він зробив. Адже це і є вуайєризм – глядач тут бачить те, що він в принципі не мав би бачити. Це і є своєрідна порнографія смерті – дуже схожа на експлуатацію.
Розмову вів Антон Філатов
