Так сталося, що цього року 11-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини DocudaysUA, що розпочався в Києві 21 березня, проходить у непростий для країни час. Як зізнаються самі організатори події, фестиваль планували перенести або й зовсім відмінити, але зрештою зрозуміли, що Docudays якнайкраще відображає сучасні реалії, які необхідно показувати світові.

Якою представлена Україна цього року на фестивалі, можна було побачити, відвідавши позаконкурсну програму Docu/Україна. До неї увійшли шість стрічок вітчизняних режисерів: три короткометражні та три повнометражні.

Відкрив українську програму короткометражний фільм «Кафе "Вояж"» Романа Бондарчука. Стрічка-портрет розповідає про непрості будні колишнього директора рибгоспу дяді Вови (до речі, родича Романа), який відчув на собі всі «радості» розпаду Радянського союзу, і змушений працювати охоронцем у своєму ж рибному підприємстві, яке стало приватним. 12 хвилин наодинці з головним героєм дають глядачеві вичерпне уявлення про типову південну Україну наших часів, про проблеми та потреби пересічного жителя Херсонщини. Фільм вийшов яскравим і лаконічним, а завдяки вродженому почуттю гумору дяді Вови навіть оптимістичним.

Ще одна короткометражна робота - стрічка Михайла Армяновського «М'ясокомбінат» - про наболіле . В епіцентрі подій - одна з донецьких виборчих дільниць 2012 року, розташована на території м'ясокомбінату. Комісія ретельно готується до важливого дня й намагається зробити все можливе, щоби вибори пройшли чесно та прозоро. Режисер наголошує: спеціально шукав притомну дільницю, щоби показати глядачеві важку роботу виборчої комісії в деталях. Головна героїня - студентка, що очолила комісію, вдвічі молодша за своїх підлеглих, - зізналася, що більше ніколи не прийме пропозицію працювати на виборах, бо занадто важко, відповідально та потребує багато часу.

Публіка в залі дуже жваво сприймала стрічку. Гучну реакцію викликала сцена з підрахунком голосів, абсолютна більшість яких була віддана за Партію регіонів. Сміх викликали кадри, в яких бабуся питає, де поставити галочку, щоби її голос відійшов комуністам.

Дуже відрізняється від попередньо згаданих картин короткометражна стрічка Катерини Горностай(учениці російської документалістки Марини Разбєжкіної) «Між нами». Це відверта, навіть інтимна, розповідь режисера про власні стосунки, які зазнають випробування втручанням третьої особи та відстанню. Глядач спостерігає за подружнім життям двох студентів, прогулянками, розмовами, поїздками до родичів, але коли-не-коли в кадрі з'являються зморшки й посмішка старшого чоловіка. Питання зради не акцентується, ніяк не аналізується, і тільки за сумними очима головної героїні, тихими діалогами на кухні під пляшку текіли на тему майбутнього в разі розлучення глядач може здогадатися про драму особистого життя автора.

Стрічка «Табір (Лолі Калі Шуба)» метра української документалістики Олександра Балагуривикликала не лише захват у глядачів, а й палку дискусію. 20 років тому режисер зняв фільм про життя закарпатських ромів «Вулиця-вдова», тепер повернувся в село Середнє Закарпатської області, щоби дізнатися, як живуть ті діти, які співали йому пісні в далекому 1991 році. Йому вдалося відшукати деяких із героїв тієї стрічки.

У «Таборі» доволі детально показані побут і культура сучасних ромів, і хоча умови існування цих людей залишають бажати кращого, самі вони говорять про те, що життя прекрасне, а світ навколо - чудовий. Вдала операторська робота й відчутне особливе ставлення режисера до людей у кадрі зробили цей фільм дуже зворушливим, чуттєвим і яскравим.

Але не всі сприйняли історію так, як того чекав автор. Після показу один із глядачів звинуватив режисера в розпаленні міжетнічної ворожнечі та навмисному знущанні над ромами, навіть погрожував подати позов до прокуратури через ті непривабливі картинки, що є у фільмі. «Я не збирався якось оцінювати умови, в яких живуть роми на території України, не намагався давати оцінку цим людям, їхнім інтелектуальним здібностям, якось їх принижувати, я просто хотів побути поряд. Просто бути поряд, бо вони прекрасні», - підкреслив Олександр Балагура у відповідь.

Ще одна картина, що викликала овації серед глядачів, - робота Сергія Лисенка «Амосов - Сторіччя»про видатного українського вченого, хірурга, письменника та громадського діяча Миколу Михайловича Амосова та про його надзвичайний вклад у світову медицину й науку. Команді, що працювала над фільмом, вдалося відтворити живий і яскравий образ героя, в стрічці використано багато цитат із книжок і щоденника Амосова, уривки його відеоінтерв'ю, спогадів його друзів, колег та пацієнтів.

Фільму досить довго аплодували стоячи, але, здається, в тому заслуга не так режисера, як самого Амосова.

Останнім у позаконкурсній українській програмі був показаний скандальний фільм «Хворісукалюди» Юрія Речинського. В 2011 році молодий український режисер вже презентував стрічку з такою ж назвою, а в 2013-му в світ вийшла друга версія «Хворихсукалюдей». Відверта картина про підлітків-наркоманів із одеського підвалу, насичена непривабливими подробицями їхнього життя, створювалась протягом трьох років. Стара версія увійшла до нової роботи Речинського у вигляді першої частини фільму. Друга ж частина розповідає історію одного з головних героїв, який кілька років тому втік з дому, і тепер намагається знайти свою матір. У третій частині фільму глядач спостерігає за намаганням наркоманки зберегти дитину, якою вона вагітна вже четвертий місяць.

Другий фільм «Хворісукалюди» вийшов, здається, ще більш гнітючим, але, на відміну від першого, ясно дає зрозуміти, що хворими в цьому світі є не тільки ті люди, яких сучасне суспільство вважає викинутими за борт нормального життя, а й самі представники цього суспільства.

Про різноманіття українських документальних картин, представлених у цьому році на Docudays, розповідає програмний директор фестивалю Геннадій Кофман: «Заявок було дуже багато, близько трьох десятків. Обирали фільми усім відбірковим комітетом. У цьому році ми вирішили не йти на якісь статистичні рекорди та обрати найбільш репрезентативні роботи. На DocudaysUA 2014 представлені фільми як метрів, майже класиків, таких як Олександр Балагура, так і професійних молодих режисерів, наприклад, Юрія Речинського, що здобув багато призів на різних фестивалях, та Романа Бондарчука, достатньо сильного режисера, від якого я все чекаю повнометражну картину, так і зовсім молодих дебютантів  - Катерини Горностай, у якої ще невпевнений почерк, але є бачення.

У певний період в українському кіно відбувся деякий ступор, розрив поколінь. І якщо в кінематографії існує спадковість різних шкіл, у нас вийшла деяка стагнація, і за 50-річними режисерами йшов розрив, коли кіно майже не знімалося. Можна перерахувати на пальцях однієї руки більш-менш молодих режисерів, які в той час щось зробили. І зараз дуже важливо, щоби знімали багато, щоби відновити кінематограф, прибрати розрив.

Я щасливий, бо другий рік поспіль у нас є що показати іноземцям, бо я по собі знаю, що, приїжджаючи на фестиваль, в першу чергу цікаво подивитися на фільми тієї країн, в якій він проходить. Сьогодні молоді режисери показали, що українська школа буде, що вона вже є. І наразі найголовніше - щоби процес не зупинився знову».

Організаторам фестивалю справді вдалося обрати документальні фільми, які дають досить повне уявлення про Україну, з її недоліками та комплексами, злиднями та хворобами, таку недосконалу, але, водночас, таку прекрасну, бо, окрім бід, в цій країні є люди - чесні, завзяті, щасливі, натхненні, закохані, успішні - різні, але всі з вірою в краще, не зважаючи на обставини. З надією на одужання.

Певно, вже в наступному році на 12-му фестивалі DocudaysUA ми побачимо багато робіт вітчизняних митців про нову Україну, за яку прямо зараз так відчайдушно бореться український народ.

«Я вже подумав про це, і це вже викликало перший жах, але я його ще не вербалізував. Заявки на фільми про Євромайдан і революцію надходять уже зараз. Я мав необережність у якомусь інтерв'ю сказати про те, якою буде стрічка-відкриття, і буквально тієї ж ночі мені надіслали дуже багато заявок. Я не думаю, що ми будемо робити спеціальний конкурс, бо, звісно, багато людей знімали Майдан, і ми розуміємо, що вклад операторів і режисерів, людей з камерами, значущий і дуже потрібний, щоби світ дізнався правду про події в Україні.

Інша справа, яким буде результат із огляду на художню якість. Я думаю, фільми будуть різними, бо знімали, знову ж таки, і класики, як то Сергій Лозниця, Сергій Маслобойщиков, Ярослав Пілунськи, і новачки. Я не впевнений, що ми захочемо зробити окремий конкурс для цих фільмів , але, в будь-якому разі, це певний історичний етап, скарб, який повинен залишитися в країні, до якого будуть звертатися багато років поспіль як до свідчення, документа.

Вже зараз є багато фестивалів, зацікавлених у такому документальному кіно. Чи будемо ми це відображати в наступному році або в подальшому? Напевно, що так. Тут не можна говорити, що хтось зняв добре, а хтось погано, я схиляюся перед усіма, хто з камерою в ці дні там був», - коментує Геннадій Кофман.

Варто зазначити, що аншлаг на фільмах українських режисерів цього року був неабиякий. Наприклад, черга на показ «Хворісукалюди» розтяглася на два поверхи, бажаючих потрапити до Синьої зали виявилося майже втричі більше, ніж вона могла вмістити. Але й на інших показах глядачі сиділи просто на підлозі біля екрану та в проходах.

«Ми щасливі, що є такий попит, що в залах аншлаги. З часів заснування фестивалю пройшло 11 років, змінилося не лише покоління режисерів, але й глядачів. І ми радіємо, що наші глядачі розуміють нас, розуміють те кіно, яке ми їм пропонуємо, - додає пан Кофман. - Але важливо не зазнатися. Бо вчора я зайшов до зали під час показу, там були зайняті всі крісла, але на підлозі ніхто не сидів, і я зловив себе на думці, що зал пустий (посміхається)».

Окремою позаконкурсною програмою цього року на DocudaysUA представлені фільми-ретроспективи українського режисера Андрія Загданського - «Двоє», «Костя і миша», «Тлумачення сновидінь» і «Помаранчева зима», що також викликали бурхливу схвальну реакцію глядачів.

До конкурсної ж програми 11-го фестивалю документального кіно про права людини DocudaysUA увійшли дві роботи українських авторів: історія про будні 82-річної Марії та її сліпого сина Сашка«Присмерк» Валентина Васяновича (DOCU/ЖИТТЯ) та короткометражна робота Поліни Кельм «Позитив» (DOCU/КОРОТКО) про трьох монтажерок, що все життя знаходяться за лаштунками кінематографії.

Лілія Зінченко для «Телекритики»