На початку 2016 року Docudays UA розпочав європейський тур під назвою See Ukraine («Побачити Україну»). Проект  з культурної дипломатії вже відвідав Париж, Афіни й щойно повернувся з Мілана, де фестиваль тривав з 12 до 30 липня. Як сприймали українське документальне кіно та фотографію в Мілані, розповідає італійська координаторка проекту Ярина Груша.

Почнемо з того, що Італія – країна, де регіон Венето визнає Крим російським, а до регіонального консиліуму Ломбардії вже подана схожа заява. Російську мову тут чути на найвідоміших бутикових вулицях (хоча останні два роки вже рідше), а місцеві підприємці тільки те й роблять, що жаліються на збитки, отримані через економічні санкції. Утім українська діаспора в Італії налічує майже мільйон осіб, і для проведення проекту See Ukraine («Побачити Україну») нам вдалося одержати чудову локацію, яку курує мерія міста Мілан – Будинок пам’яті жертвам нацизму та тероризму. Перед стартом проекту багато хто попереджав про можливі провокації з боку проросійських сил, тому задля безпеки відвідувачів відкриття виставки та покази патрулювала місцева поліція в цивільному. На щастя, усе пройшло без зовнішнього втручання небажаних гостей.

Координаторки проекту See Ukraine Ярина Груша та Юлія Сердюкова (справа наліво)

Уже традиційно для See Ukraine фестиваль розпочався з відкриття фотовиставки «Чуєш, брате?» Олександра Глядєлова. Сорок чорно-білих фотографій з Майдану та зони бойових дій на Сході України розповіли відвідувачам про те, що лише спорадично згадують італійські ЗМІ – революцію та війну в Україні. Але будемо щирими: рідкість появи цієї теми в італійських ЗМІ не через «руку Москви». Річ у тому, що на відміну від країн з колоніальною історією – Франції та Британії – місцева журналістика взагалі не надто багато уваги приділяє новинам з-за кордону. Італія доволі традиційна та консервативна країна, яка зазвичай провадила й провадить зовнішню політику дипломатії.    

Відвідувачі виставки 

Наступного дня ми запросили всіх на дискусію «Куди прямуєш, Україно? Два роки після Євромайдану». За участі українських та італійських інтелектуалів ми намагалися розставити акценти, які зазвичай губляться в неперервному потоці інформації. Показово, що послухати спікерів прийшли два молоді італійці, які в серпні планують їхати до України, щоб почати роботу над фільмом «Українська молодь. Що таке бути двадцятирічним українцем». Як з’ясувалося згодом, Україною цікавиться чимало італійських режисерів. Зокрема, на показ фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж» прийшов ще один учасник знімальної групи, яка вже отримала фінансування для зйомок фільму «Від Леніна до Леннона» – про актуальне перейменування топонімів і власне про весь тягар українсько-радянського минулого. Цікаво, що дискусія після фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж» (у ній узяли участь італійські журналісти, які працювали на Майдані й на Донбасі – Барбора Груден та Вальтер Падовані, а з українського боку – продюсерки Юлія Сердюкова та Дар’я Аверченко) виявилася найжвавішою серед усіх інших обговорень. Ніде правди сховати, інформація про Україну в Італії й досі транслюється переважно в політичному контексті.

Обговорення фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж»: Барбора Груден, Вальтер Падовані, Юлія Сердюкова та Дар’я Аверченко (справа наліво)

Інші кінопокази, які лише епізодично фокусувалися на політичних подіях, дякуючи італійським та українським спікерам, залучали глядачів до розмов на зовсім нові для місцевої аудиторії теми. Наприклад, у стрічках «Українські шерифи» Романа Бондарчука та «Жива ватра» Остапа Костюка була нагода побачити задокументований український південь та захід з проблемами вимирання професії вівчарства та організації мирного порядку в селі. Аудиторія порівнювала відхід вівчарства на Заході України із ситуацією в італійських Альпах, де відбулося зменшення мануфактурного продовольства сирів.

Гості фестивалю

Під час європейського туру фестивалю, зазвичай, на завершення, ми пропонуємо переглянути класику кінематографу, а саме чорно-білий німий фільм «Одинадцятий» (1928) Дзиґи Вертова, у якому йдеться про 1920-ті роки, період будівництва соціалізму в Українській РСР. Спеціально для цієї стрічки український композитор Антон Байбаков створив оригінальний саундтрек, який наживо виконувала піаністка Софія Турта. З одного боку, фільм говорить універсальною мовою індустріалізації, якою колись розмовляло багато європейських поколінь, з іншого – дозволяє побачити реалії країни майже сторічної давнини очима одного з найвизначніших документалістів. Не секрет, що «Одинадцятий» – майстерно виконана агітка, але саме музика дозволяє розгледіти в ній ті емоційні акценти, які так часто відмовляється помічати наше раціо.

Показ фільму «Одинадцятий» у супроводі Софії Турти та Антона Байбакова

Олександр Глядєлов, фотограф:

«Перше – дивовижна відповідність основної теми й місця, де виставка проходила; лаконічний стенд з маленькими мозаїчно наклеєними фотографіями загиблих бійців італійського Опору та виставка про сучасну боротьбу України за свободу й проти агресії тоталітарного сусіда, розміщена в цьому самому просторі Будинку Пам'яті. Усе це символічно й прямо показує нерозривність історії та нашого місця в ній. Друге частково пов'язане з першим – це реакція на світлини представників організацій, розташованих у Будинку Пам'яті. З одного боку, важлива їхня щирість, з якою вони прийняли виставку, а з іншого, те, що як для них, так і для інших міланців, які прийшли на відкриття, одкровенням стала важка війна, у якій бореться Україна і яких зусиль коштував Майдан. Я чув практично від кожного, хто ділився зі мною враженнями, що перша асоціація з побаченим – це Друга Світова Війна».

Дар’я Аверченко, PR-директорка Docudays UA та продюсерка фільму «Українські шерифи»:

«Я надзвичайно щаслива, що наша команда взялася за проект See Ukraine («Побачити Україну»). Ми не могли сидіти, склавши руки, коли на всю потужність працювала й продовжує працювати брехлива пропагандистська машина Кремля. Мені випало представляти кінопокази «Українських шерифів» та «Євромайдану» і говорити про фільми з італійцями та українцями Мілана. Це не були гала-концерти за кількістю глядачів. Повний зал на 50 місць був для нас велико втіхою. На показ «Шерифів» прийшов двометровий італієць, який закачав рукави й показав татуювання «УПА» і напис «Героям слава!» Ми з Яриною зробили круглі очі. «Це наш Макс! – обійняла велетня Валентина зі Львова, організаторка місцевого Майдану на підтримку Київського. – Макс співчував Україні із самого початку. З грудня 2013 року він стояв, обгорнувшись у прапор з ранку до вечора, навіть коли нікого більше не було. Він виходив на поодинокий мітинг біля центрального залізничного вокзалу, щоб усі, хто приїзди, питали себе, що це за прапор? Чому він тут стоїть?». У Макса не виявилося українського коріння, дружини, й навіть близьких друзів в Україні. Просто одного разу він прочитав про відважних українців на Майдані й зрозумів, що зробить усе для нашої підтримки. Це знайомство мене глибоко вразило. Це була відповідь на моє запитання: чи все недаремно? Недаремно! І далі буде!»

Остап Костюк, режисер:

«Це була вийняткова можливість відкрити для себе таке чудове місто та познайомити його мешканців з нашою роботою. Особливо приємно, що організовану дискусію після перегляду фільму модерувала Марія Грація Бартоліні. Хотілося б висловити їй вдячність від усієї творчої команди «Живої Ватри» за глибокий аналіз фільму. Також, приємно, що на перегляді були й українці, і італійці, бо проблеми, про які ми говоримо, універсальні та стосуються не тільки одного народу. Розуміння спільних труднощів може об'єднати нас довкола їх вирішення».

Фото: (c) Giuliano Susca