Боротьба за права людини не відбувається синхронно і рівномірно у різних частинах світу. У той час, коли західні країни радісно рапортують про чергові досягнення у галузі рівних прав для людей-ЛГБТІК+ (лесбійок, геїв, бісексуальних, транссексуальних, інтерсексуальних людей, квірів), в інших частинах світу повсякденність прикра та подекуди моторошна, і життя людей із цієї спільноти - це щоденна боротьба, часто за банальне виживання. І якщо історії з країн першого світу в українські ЗМІ ще часом потрапляють, то уявлення про те, що відбувається на світовій периферії, ми отримуємо дуже рідко. Можливо, так само мало світ знає про ситуацію в Україні. Цьогорічна тематична програма ЛГБТІК+ фестивалю Docudays UA представлена трьома повнометражними картинами, що відображають увесь той спектр ситуації, яку ми маємо зараз. Від Швеції до Уганди, від зірки сцени до біженки – три історії.

«Моє тіло – політичне» Аліс Ріфф

Стрічка оповідає про щоденне життя спільноти бразильських трансгендерних людей, що живуть у бідному районі міста Сан-Паулу. Повсякденність трансгендерності водночас подібна і відмінна до досвіду людини, якій у своєму тілі та гендері комфортно від початку. Це таке саме життя з ранковим душем та ходінням на роботу, але в ньому є зовсім інші стосунки з образом себе у власних і чужих очах. Трансгендерний перехід – це зміна тіла, але якщо ти живеш у фавелах, ти не можеш просто взяти і змінити собі тіло без таких труднощів, як перевдягтися чи навіть зробити пластичну операцію. Родичі не сприймають ці зміни. Процедури переходу коштують значних грошей. Гінекологи не готові до того, що до них може прийти людина з вагіною, але тілом чоловіка, як один із героїв стрічки. В іншої героїні, навпаки, є нові документи, але не було операції, і якщо вона потрапить у лікарню, на медиків чекатиме сюрприз – а що тоді чекатиме на неї?.. Герой картини Фернандо тримається за своє ім’я як за те, що з ним було і буде, як за єдине, що людина насправді має, але в документах його звуть інакше. «Це так, ніби я не маю історії», – пояснює він правнику, що працює із його справою.

Обраний режисеркою повільний та спокійний темп оповіді тільки підкреслює рутинність повсякденних практик невидимості та пригніченості, з якими стикаються трансгендерні люди. Показане у фільмі є локальною нормою, і завтра нею буде, і післязавтра. У будь-якої людини, яка працює чи сідає в автобус поряд із тобою, може бути своя прихована боротьба.

«Сільвана» Міки Ґустафсон, Олівії Кастебрінґ, Крістіни Тсіобанеліс

Ми звикли до того, що документальні фільми показують нам дедалі нові відтінки страждання і несправедливості. Але Швеція – благополучна країна, і драма конфлікту людини з обставинами – не про «Сільвану». На відміну від багатьох документальних стрічок, у цій немає проявів страждань, а є розповідь про особистий шлях та кохання. Картина – історія шведської дівчини Сільвани Імам, яка читає феміністський, лесбійський та антирасистський реп. Вона записує альбоми, збирає на концертах все більше прихильників, розпочинає стосунки з колегою по сцені Беатріс, бере участь у правозахисній діяльності.

Аудиторія Сільваниних виступів – переважно молоді дівчата, і легка емоційна тональність фільму буде також цікава підліткам. Якщо ви просто хочете відпочити від драм і «перезавантажитися», ця стрічка також для вас. Камера показує відбитки ранкового сонця на обличчі, поїздки на природу, слухачок, що лежать на землі після концерту. Життя легке та гарне. Закохана дівоча пара прекрасна.

«Перлина Африки» Джонні фон Валлстрем

«Перлиною Африки» з легкої руки Вінстона Черчилля називають Уганду. Однойменна стрічка – історія угандійки Клеопатри, яка перебуває у процесі трансгендерного переходу. Уганда – країна відмінностей, – стверджується на початку стрічки, – але сама не готова прийняти себе такою. Справді, гомосексуальність у країні криміналізована ще з часів британського колоніального правління, а з 2014 року за неї призначається смертна кара. Розуміння трансгендерності та пов’язаної із нею проблематики немає тим паче, і в осяжному майбутньому не буде.

Молода Клеопатра має жіноче тіло та чоловічі документи. А разом із ними – складнощі з тим, щоб бути собою, жити з партнером, мати таке самовираження і таку юридичну репрезентацію, як їй хочеться. Вона відкрито живе із цисгендерним чоловіком, і після примусового розкриття її історії на перших сторінках популярної газети змушена разом із ним залишити країну через небезпеку. Зміни документів на жіночі вона вимагає від своєї держави вже в еміграції. Незважаючи на негаразди, Клеопатру підтримує її партнер Нельсон, і загалом наратив і візуальний ряд у фільмі побудовані так, що він стає великою мірою історією кохання – у часи не чуми, але гомофобії. І фільм відтак був би мелодраматичним, якби не був документальним.

Текст: Ганна Гриценко

Чільне фото: кадр з фільму