11 років Маріш провела в рабстві у звичайній угорській сім’ї середнього класу. Її позбавили документів, будь-якої власності, рідної доньки і навіть імені. Драматична історія Маріш свідчить, наскільки близькою і водночас незримою є проблема сучасного рабства.

Жінка прокидається, її постаріле, втомлене обличчя ніяково посміхається у камеру. Вона йде поратися по господарству, і ми розуміємо, що ця жінка – прислуга, але ще не здогадуємося, що вона – безправна рабиня. Режисерка Бернадетт Туза-Ріттер кілька років тому познайомилася з Етою, яка пишалася тим, що ніколи не працювала, натомість тримала кількох рабів – серед них і 53-річну Маріш. Маріш зайнята сім днів на тиждень: вона виконує усю хатню роботу та працює на місцевій фабриці, віддаючи увесь заробіток Еті. У домі, де її утримують силою та погрозами, у неї немає жодних прав. Усе, що можна собі дозволити, це цигарки та кава, але жінці не дозволено навіть самовільно вийти в магазин і тим паче володіти особистими речами та грошима. Увесь скарб Маріш – декілька старих фотографій і книга з недоречною назвою «Як знайти справжнє щастя». «Там, де я, ніколи немає щастя», – приречено говорить вона. Ця покірлива приреченість та відмова від власної особистості шокує навіть більше, ніж жахливі умови життя, з якими змирилася Маріш.

Дебютну роботу Туза-Ріттер цілком можна класифікувати як документальний трилер. Перед нами зі зростаючою напругою розгортається хрестоматійна історія про безпомічну людину, яка прагне вирватися з полону, в якому вона тривалий час знаходилася в умовах морального та фізичного гноблення. Режисерці вдалося так довго та пильно знімати Маріш лише з дозволу Ети. Господарка дому стягувала гроші за зйомки, але завжди залишалася за кадром – ми хіба що чутимемо її голос або бачитимемо її пещені руки з вульгарним манікюром. Така анонімність рабовласниці стає певною квінтесенцією прозорості зла, яке може десятиріччями приховуватися за маскою повсякденності. Адже Маріш не ізолювали від довколишнього світу, не тримали за ґратами – вона ходила тими ж вулицями, що й вільні люди, але залишалася в тіні, приховуючи свою реальну долю. Сучасне рабство приголомшує своєю буденністю – воно виявляється набагато більш поширеним, ніж про це зазвичай чутно в публічному просторі.

Кадр з фільму

Перша половина картини повністю зосереджена на героїні. Ми бачимо, як вона працює, вислуховує принизливі докори, курить, потай жаліється та поволі відкриває Бернадетт деталі свого колишнього життя. Виявляється, у неї є діти. Молодша донька колись жила разом з нею в Ети, але втекла в інтернат – і тепер вони не бачаться. У цих тихих бесідах з’являється більше довіри. Вийшовши далеко за рамки відносин режисер – герой, документальна зйомка Туза-Ріттер трансформується в терапію та реальну допомогу. Відчувши хоч чиюсь підтримку, Маріш поступово ніби пробуджується від жахливого сну – вона все частіше та впевненіше говорить про бажання втекти від Ети, незважаючи на невдалі попередні спроби. Близькість між героїнею та режисеркою не руйнує навіть той факт, що Бернадетт мусить платити за те, щоб знімати життя Маріш. «Я дозволяю себе знімати, щоб люди побачили, як не можна поводитися з іншими, і що кожна людина заслуговує на повагу, навіть якщо вона втратила все», – спокійно каже Маріш. Скоро ми дізнаємося, що вона замислила план втечі, а її справжнє ім’я – Едіт.

Як би не здавалося, що сьогодні рабство – це виняткові випадки, «Жінка в полоні» свідчить про проблеми, що є актуальними в будь-яких країнах – у тому числі в Україні. Через окрему історію поневолення Туза-Ріттер викриває системну трагедію всередині суспільства, яка складається в результаті ігнорування та замовчування державними структурами. Не залишаючись безвідповідальним спостерігачем, Бернадетт зверталася до поліції, але їй відмовили в допомозі, хоча визнали, що їм відомі подібні випадки в Угорщині. Держава майже не знає, як реагувати на сучасне рабство – на те рабство, що стало прозорим злом та розчиняється в буденності. Разом з тим режисерка фіксує в деталях психологію жертви та аб’юзера, раба та господаря. У діалозі з Бернадетт «рабовласниця» цілком спокійно, не виправдовуючись, пояснює свою позицію: вона надає Маріш нічліг та їжу, а отже, у цій ситуації немає нічого жахливого. Раб завжди чимось винний господареві – але, як відомо, з цих двох лише раб може досягти свободи. Більше 1,2 мільйона людей, що живуть у сучасній Європі, знаходяться в рабстві. Ми думаємо, що не знаємо, хто ці люди, але чому ми так впевнені?

Текст: Ольга Сидорушкіна

Чільне фото: кадр з фільму «Жінка в полоні»