У Салоніках відбувся ювілейний 60-й міжнародний кінофестиваль. Як завжди з великою кількістю різноманітних програм та подій, цей фестиваль вирізняється особливим поглядом на добір фільмів. Серед яких багато незалежного та немейнстрімного, щирого, сміливого кіно про стосунки та важливі рішення, що шукають своє вираження, свій шлях від режисера до глядача. Лейтмотивом Міжнародного кінофестивалю в Салоніках традиційно ділиться у своєму блозі українська режисерка Поліна Мошенська.
Особливим гостем цьогорічного фестивалю стала режисерка Джоанна Хогг. Усі її фільми – особисті історії про стосунки, вразливість та силу жіночих персонажів, про власні переживання та досвід. Говорячи про свій шлях у кіно, Джоанна зазначає, що коли навчалася, її цілі та задуми не вкладалися в чітку ідеологію кіношколи 80-х років про те, яким повинні бути фільми, вона прагнула створювати кіно, яке її професори не могли зрозуміти, але була впевнена у своїх діях. І така впевненість мотивує та надихає рухатися власним шляхом.
Вона дотримується свого інстинкту, не оглядаючись і не порівнюючи себе з іншими режисерами, бо це небезпечно, потрібно залишатися вірною собі. При цьому вона любить імпровізувати та ризикувати. «Так чи інакше я збираюся створити те, що маю створити. Якщо хтось знімає фільми для того, щоб отримати нагороду, тоді ця подорож не принесе задоволення».
Історії про стосунки та рішення, які ми так чи інакше приймаємо, зачіпалися не одним фільмом на фестивалі. Стрічка «Marriage Story» говорила про розлучення та підтримку, відпускання та продовження стосунків на іншому рівні, про щирість та можливість бути відповідальним за власне життя. Фільм «Атлантида» – про віднайдення мотивації, сенсу жити та тепла, яким можна й варто ділитися. А ось «Антологія міст-привидів» – про холод, неможливість розуміння та любові всередині сім'ї/громади/міста, про химерних привидів та власні межі.
Власне, на фестивалі була представлена триб’ют-програма з усіма фільмами режисерки Джоанни Хогг, зокрема нова стрічка «Сувенір», де вона реконструювала свій Лондон 80-х, нестабільну, але креативну епоху. Це стало сумною та меланхолійною подорожжю в часі для неї самої, оскільки деяких персонажів уже немає, і власне до її стосунків із цими людьми.
Натхнення для Джоанни походить від чогось повсякденного, наприклад, розмови, простих спостережень за людьми, дрібних деталей, що потім перетворюються на фільм. І з цим неможливо не погодитися, коли працюєш над документальним кіно.
Текст та фото: Поліна Мошенська
