Червоний оксамит, нагороди українським проектам і музика навкруги... Керівниця індустрійної платформи та програмна координаторка Docudays UA Дар’я Бассель ділиться атмосферою документального фестивалю в столиці Сербії.
Beldocs – міжнародний кінофестиваль документального кіно в Сербії, Белграді. Фестивалю вже 12 років, але, здається, українці цьогоріч потрапили сюди вперше. Зате одразу всією делегацією! Джема Озтюфекчі, голову індустріальної платформи фестивалю, я запросила цього року на Docudays UA після знайомства на IDFA. Побувавши на Ukrainian Doc Preview і B2B Doc, він відібрав 6 українських проектів для участі в індустріальній програмі Белдокса. Вибір, як виявилося, був правильним, адже в підсумку два українські проекти отримали призи. Новий документальний фільм Семена Мозгового «Сіль з Боневілля» отримав Beldocs In Progress East Silver Caravan Festival Distribution award, а проект Ірини Стеценко про чудових Dakh Daughters «Рози. Фрік-кабаре» відвіз з Белграда одразу дві нагороди (від Current Time TV та Full Image Post-production award на 4000 євро).
Beldocs – невеликий, але затишний фестиваль. Удень індустрійна тусовка «живе» у місцевому будинку культури (по дорозі на пітчинг можна підслухати, як музиканти налаштовують інструменти) і в білих кам'яних залах кіноархіву, а вечорами всі перекочовують у затишні бари, іноді із живою місцевою музикою, яку тут охоче виконують у всіх туристичних місцях.
У програмі фестивалю – фільм про Олега Сенцова «Процес». Зустрічаю Аскольда Курова, він розповідає, що, окрім показу, запланована ще й дискусія. Тим часом вулиці Сербії киплять протестами й демонстраціями проти чинного президента.
Один із «хайлайтів» програми – ретроспектива японця Казуо Хара (Kazuo Hara). Еррол Морріс назвав його «одним з невідкритих геніїв документального кіно». Випадково заходжу на сайт Нью-йоркського музею МоМА й бачу, що майже паралельно його ретроспективу показують і там. Представляти буде, до речі, Майкл Мур. Ну а поки-що японського співака маргіналів можна зловити на белградських вулицях.
Узагалі, Белград – місце доволі дивне та виразне. Перше, що б'є навіть не в очі, а в ніс: тут курять на кожному кроці. Усі коридори завжди трохи в диму. Чимось це місце нагадує мені 90-ті, можливо, через явну любов белградців до червоного оксамиту, килимів і золота й водночас – до завзятих латинських танців (знову-таки – у клубах сигаретного диму). А можливо, через до смішного довгі черги в Старбакс у центрі міста (колись у нас такі стояли в перший Макдональдс). При цьому частина центральних вулиць перерита, немов після бомбардування, а кращі бари ховаються в переходах під безіменними дверима.
Текст та фото: Дар'я Бассель
