«Критичний погляд на кіно мусить бути базовою навичкою». Ольга Бірзул про програму «Монтажний перехід»

30 травня 2023

Ольга Бірзул — колишня журналістка, тривалий час працювала на Docudays UA програмеркою, потім запускала відділ кіно в Українському інституті. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Оля, її чоловік Віктор Онисько та донька Захарія евакуювалися на Захід України. Згодом Вітя, відомий у кіносередовищі монтажер, пішов на війну. 30 грудня 2022 року він загинув у Соледарі.


У пам’ять про Вітю Оля змонтувала позаконкурсну програму на цьогорічному Docudays UA: у програмі «Монтажний перехід» представлено чотири стрічки, які дозволяють по-різному подивитися на мистецтво монтажу та кіно загалом. Для нашого фестивального гіда Дарія Бадьйор поговорила з кураторкою про програму, її багатошаровість, її теми, рефрени та меседжі.

Коли ти сказала, що зробиш на цьогорічному фестивалі програму про монтаж, присвячену Віті, я подумала, що це буде про монтаж як естетичний прийом. Утім, мені здалося, що три з чотирьох фільмів у «Монтажному переході» — радше про монтаж як політичний жест. Чи правильне у мене враження? Розкажи, будь ласка, як ти добирала фільми, чим керувалась і яким був початковий задум.


Передусім мені хотілося розгорнути в програмі все різноманіття монтажу: як технічного прийому, політичного жесту, реконструкції пам’яті та машини часу. Я намагалася показати масштаб цього явища. Адже монтаж — це граматика кіномови. До появи теорії монтажу кіно було винятковоо розвагою. Після — стало мистецтвом. 


Спочатку я зібрала три фільми, як ти кажеш, політичні: «Похід на Рим» Марка Казінса, «Приватні зйомки» Жанаіни Наґати та «Аркадію» Пола Райта. Разом із критичною оптикою, вони всі струнко лягають у слот монтажного кіно. Але прекрасна «Аполонія, Аполонія» Леї Ґлоб не йшла з думки. Я відчувала, що концептуально вона трохи випадає з цього ряду. Це особиста і навіть сповідальна стрічка, у якій, до речі, теж багато політики й активізму, але при цьому монтаж там припиняє грати головну роль. Його не препарують і не використовують як метод дослідження реальності. В «Аполонії, Аполонії» ми бачимо інший бік документального кіно — роботу з часом. 


Я подивилася цей фільм на IDFA в листопаді під час поїздки, організованої командою Docudays UA для українських кінокураторів/-ок та фестивальних програмерів/-ок; він справив на мене незабутнє враження, і я навіть написала Віті, що ми обов’язково подивимося це кіно разом, бо воно, зокрема, про майстерну роботу режисерів/-ок монтажу. 


Леа Ґлоб упродовж 13 років спостерігала за своєю героїнею і ніяк не могла завершити фільм. Пам’ятаєш, вона весь фільм розповідає, що не знає, де зупинитися? З особистого досвіду життя з режисером монтажу я знаю, як важко збирати такі особисті й розтягнуті в часі історії. 


До того ж мені хотілося, щоби ця програма була багатошаровою і цікавою дуже різним глядач(к)ам. «Аполонія» і «Аркадія» — це абсолютно глядацьке кіно, а от десктопний док «Приватні зйомки», відчуваю, може бути заскладним для непідготовленої аудиторії.

кадр з фільму «Аркадія»

Ні, чому, мені здається, що цей фільм працює як розслідування, його цікаво дивитися. Просто треба підготуватися від початку до того, що перші 16 чи скільки хвилин — це, власне, приватні зйомки, знайдені режисеркою на блошиному ринку. А весь екшн, якщо це можна так назвати, буде потім.


Але все ж таки це нестандартний фільм-розслідування, а сама Наґата — не документалістка, а художниця. 


У цьому й цікавість, мені здається, що цей фільм міждисциплінарний, з-поза кінематографічної бульбашки. 


Програму «Монтажний перехід» загалом можна назвати мультидисциплінарною. Якщо «Аполонія» — це фільм-спостереження, який будується на традиційних прийомах неігрового кіно, то художниця Жанаіна Наґата у своєму методі спирається на роботу з новими медіа і показує нам, на що здатен відносно молодий жанр десктоп-фільму. «Аркадія» Пола Райта — майже мюзикл, а режисера й сценариста Марка Казінса спокійно можна назвати істориком кіно, бо його неігрові фільми зазвичай досліджують та аналізують це медіа. 


Якщо ми вже заговорили про Казінса: мені здалося, що його критика не йде до кінця. На якомусь етапі Казінс перестає критикувати кіно, нагадуючи нам, що 1922 рік, про який ідеться в «Поході на Рим», — це не лише рік виходу пропагандистського кіно, яке підкріпило фашизм та змінило хід історії, як він каже, а також рік народження Ави Ґарднер, рік виходу фільму Чарлі Чапліна «День зарплати» і так далі. Цим він нас навертає назад у кіношну церкву, щоби ми не надто розчаровувались. Але мені здалося, що окрім нищівного аналізу фашистського кіно, там би не бракувало аналізу радянського пропагандистського кіно (про нього згадано лише однією фразою) та впливу кіноіндустрії загалом на пропагандистські машини. А ще там абсолютно зайвий Олівер Стоун та кадри з Маріуполя (нехай це буде спойлером, зате глядачі/-ки будуть готові).


Мене це теж триґернуло, але не настільки, щоби не взяти цей фільм у програму. Як на мене, Казінсу апріорі важко йти в критиці кіно до кінця. Він знаний синефіл, який створив  чимало книжок та фільмів про свою любов до кіно. Про Ейзенштейна у нього теж, до речі, є. Мене більше вразило інше. 


По-перше, той факт, що Казінс узагалі витягнув з архівів фільм «А Noi!». Ми дуже мало знаємо про італійську фашистську кінопропаганду: у фокусі в основному нацистська продукція. А по-друге, що це потужна дослідницька робота, яка своєю продуманою і виваженою драматургією постійно тримає тебе в тонусі. З одного боку, у «Поході на Рим» є емоційна й суб’єктивна лінія зі свідком історичних подій, а з другого — суто аналітична оптика кінознавця, який має можливість об’єктивно проаналізувати ту епоху. І, в принципі, режисер не робить нічого нового. Він деконструює монтаж фільму, як це робив із текстом Жак Дерріда. Але Казінс, очевидно, розтинає фільм заради виявлення патології, яка досі руйнує тіло нашої реальності. Тому мені видалося важливим додати фільм до програми й нагадати про деякі деталі становлення фашизму, з якого почалася хода тоталітарних режимів у Європі, і яка, зрештою, перевтілилася у свою російську версію. Мені також здалося, що нам бракує таких фільмів. Зараз в Україні набирає обертів документальна публіцистика, яка теж працює з архівами — Пшеничного, Довженко-Центру. «Похід на Рим» — це приклад того, як можна аналізувати та популяризувати кіноспадщину.


На кого б ти з українських класиків спрямувала такий погляд, як Казінс — на фільм «А Noi!»?


На Дзиґу Вертова, звичайно. Мені здається, можна відкрити окремий факультет і досліджувати його фільми. Спадок Вертова цікаво розглядати ідеологічно, кінематографічно, можна робити відеоесеї та аналізувати, як він використовує музичну грамоту. Вертов — унікальний персонаж. Він був спалахом, грандіозною фігурою, яка зробила революцію в кіно, але підхопила пропагандистську лихоманку. Доля Дзиґи так і проситься в сценарій для серіалу Netflix. Якби не Французька нова хвиля, Вертов розчинився б в історії. Або дійшов би до нас винятково як радянський пропагандист. І тут я знову не можу не згадати про фільм Казінса, який показує, як можна працювати з кіноархівами, деконструювати фільми й оприлюднити недобросовісність монтажного клею.


Важливо наголосити тут, мені здається, що не просто монтаж — недобросовісний клей. Взагалі, коли ми говоримо про архівні зйомки, треба пам’ятати, що вони не безневинні. Результат залежить від людей, які ріжуть плівку. Але що важливо в цих архівних дослідженнях — нагадування про те, що кіно — це, серед іншого, фізичний медіум. Ми часто забуваємо про це.


Згодна з тобою. Тому боротьба за Довженко-Центр має для українців/-ок символічний характер. Це місце, де фактично зберігаються плівки, тобто тіло нашого кіно. А це частина тіла усієї нашої історії. Рятуючи інституцію від ганебної «реорганізації», ми протестуємо проти колективної амнезії. 


Чи можливий в Україні такий фільм, як зробив Казінс, про щось із національного кінематографічного канону, кіноавангарду, наприклад, і чи потрібен він нам зараз?


Дуже потрібен. І цікавих тем для таких фільмів у нас насправді вистачає. Але зараз дивно про це розмірковувати. Для початку треба зберегти Довженко-Центр, його приміщення та команду професіоналів/-ок, яка створила цю інституцію і знається на колекції архіву. В умовах сталого й стабільного розвитку в Довженко-Центрі вже б давно відкрилося щось на кшталт міжнародної лабораторії з критичного аналізу архівного кіно. Але замість творення таких амбітних проєктів ми витрачаємо весь ресурс на внутрішню боротьбу з некомпетентною владою, яка легкодухо нищить усе, що культурні менеджер(к)и вибудовували роками. 


Мені ще болить як мамі. У мене підростає донька, і я не можу не думати про освітній потенціал кіно. Починати критично дивитися кіно бажано якомога раніше. Власне, я зараз пишу про це книжку. Я переконана, що в освітній процес у старшій школі треба інтегрувати кіно. В Європі це активно практикують. Нам не треба вигадувати колесо. 

кадр з фільму «Аркадія»

Поговорімо про «Аркадію». Вона дуже підступна, бо водночас емоційна, б’є по тобі своїми рефренами, монтажними повторами, поки не заколише, а потім обертається на горор. Мені тут згадався інший британський фільм — «Кам’яний острів» Марка Дженкіна, який ми показували на «Тижні критики» минулого року, — теж горор про те, що земля має певні властивості, вони не завжди чарівні та легко можуть перетворитися на жах.


Давні греки вірили в те, що Аркадія — це утопія, втрачений рай не Землі. Райт відразу дає підказку, що його рефлексія з цього приводу буде невтішною. Так, його фільм перетворюється на горор, адже нам досі здається, що ми володарі світу, вінець світобудови, але це не так. Природа сильніша за нас. Наша ж сила — в думці, слові й музиці. І те, якими засобами створена «Аркадія», нагадує нам про це. 


Вона дуже поетична в усіх сенсах. Мабуть, саме тому цей фільм я буквально присвячую Віті, його любові до музики й вмінню римувати монтажні фрази. У чомусь я по-білому заздрю людям, які володіють поетичністю. Коли переживаєш втрату, важко логічно і прямо висловлюватися. Ти тонеш у флешбеках, крихких спогадах і візуальних образах. Тобі ніби постійно сниться сон про щасливе минуле, який вранці складно переказати. Мені дуже шкода, що поетичне кіно виштовхане сучасністю на периферію, що це тепер — фестивальний артхаус, екзотика і контент для кіноманів/-ок. Хочеться, щоби «Аркадія» нагадала глядач(к)ам, наскільки естетичними бувають монтажні переходи. Ну і центральний образ землі — це все ж таки архетип. Я думала і про «Землю» Довженка, коли вибирала цей фільм.


Я теж про нього думала, коли дивилася. Там є, здається, прямі цитати звідти.


Так, це дуже близьке нам кіно. Хоча, наскільки я знаю, увесь відеоряд Пол Райт знайшов у архіві Британського інституту кіно, а саундтрек створили зірки британської електронної музики — Едріан Атлі та Віл Грегорі. Утім, головне, що «Аркадія» теж апелює до фольклористики, яка є фундаментальною для української культури. 


У програмі немає українських фільмів, але у всіх стрічках є алюзії та натяки на Україну. Казінс пояснює природу російської війни проти України — це кінематографічна розповідь про не вивчені людством уроки історії. Райт римує спільні архетипи й поетизує землю, як це робили наші класики. Одна з головних героїнь «Аполонії» — активістка руху Femen та українська художниця Оксана Шачко. Фільм «Приватні зйомки» актуальний для нас своїм розслідувальним методом. Це фактично експрес-курс для шанувальників/-ць Bellingcat. 

Кадр з фільму «Приватні зйомки»

«Приватні зйомки» також можуть навчити нас дивитися на кіно з незвичайних ракурсів — з точки зору сучасного мистецтва, наприклад. І — ще один урок — про те, як зробити кіно вдома, під час обмежень (у випадку режисерки — обмежень, пов’язаних із пандемією та локдауном).


Бачиш, як цікаво: ми всі переживали, що під час пандемії з кіно станеться щось погане, а воно, мов трансформер, просто навчилося змінювати свою форму відповідно до зовнішніх обставин. І, в принципі, традиційно віддзеркалило реальність. Коли з’явився жанр десктоп-фільму, яскравим прикладом якого є «Приватні зйомки», його миттєво підхопили творці/-чині трилерів і горорів. Тепер наша реальність — це суцільний горор, у якому росіян(к)и самовіддано грають роль найжахливіших монстрів. І українці/-ки зараз можуть зробити десятки документальних десктоп-фільмів у жанрі реального горору.  


Це і про модус запитування: тобі щось потрапляє до рук, ти купуєш чиюсь плівку на блошці, дивишся її й питаєш, що це таке насправді, що за нею криється? 


Безумовно. Критичний погляд на кіно мусить бути базовою навичкою. Якщо кінопропаганда досі здатна перетворити найбільшу країну у світі в тупу і безжальну орду, які ще докази потрібні? Мені б хотілося, щоби українці/-ки, які зараз руйнують російський імперіалізм, задали тренд і в етиці кіно. Ми, очевидно, ще не розібралися з його історією, яка зберігає не лише людську гордість, а й сором. Але вже з’являються новини про запуск сумнівних фільмів про трагедію в Бучі, у фестивальних лайн-апах фігурують стрічки від російських режисерів білоруського походження про українських дітей-біженців, західні ліберал(к)и організовують травматичні для українських кіноробів/-ок дискусії за участі російських «голубів миру»... Це все якась криза критичного мислення та банальної чутливості. 


Тобто твоя програма — і про прокачування глядацького досвіду, і про довіру до того, що тобі покажуть на екрані. У досвіді глядача/-ки кіно — трохи авторитарне, бо ти сидиш перед екраном із розумінням, що зараз тебе кудись поведуть, і це може бути дуже хороша дорога, а може бути щось не дуже приємне.


Так, кіно — одне з найавторитарніших медіа. З цим маніпулятором треба вибудовувати правильні стосунки. І це стосується як кінокураторів/-ок, так і глядачів/-ок. Перші відповідальні за те, що і в якому контексті пропонують авдиторії. А глядачі/-ки, зі свого боку, мають не забувати, що складний і якісний фільм — це корисний тренажер для критичного мислення та емпатії. 


Компонуючи цю програму, я також думала про те, що попереду в нас багато фільмів про найстрашніший період нашого життя. У багатьох із нас війна відібрала можливість дивитися фільми відсторонено. Через фільми ми будемо повторно переживати свої травми й намагатися їх відрефлексувати. Я, наприклад, зараз абсолютно інакше розумію «Апокаліпсис сьогодні» Копполи або «Акт убивства» Оппенгаймера. Мені фізично боляче дивитися ці фільми. Тому я спробувала не прямо і не травматично висловитися про наболіле, запропонувавши фільми, які мають додатковий інтелектуальний та емоційний вимір.

Віктор Онисько та Ольга Бірзул. Фото з особистого архіву родини.

Що ти маєш на увазі, коли говориш, що це програма про Вітю?


Я просто в певний момент зрозуміла, що моя пам’ять теж монтує спогади, почуття і думки. Я постійно щось розслідую у своїй голові: чому в минулому сталося так, а не інакше, чому мій чоловік пішов на війну, а інші не пішли; чому йому було важливо зберегти безпеку країни, а для інших це не так важливо; чому хтось обрав кар’єру, а Вітя — ні. «Якщо я не піду на фронт, то хто тоді піде?», — казав він. Але водночас у своїх повідомленнях з фронту Вітя завжди іронізував, що ніколи не стане людиною, яка говорить лише про війну. Коли була можливість, ми обговорювали книжки, музику, фільми. Він просив висилати цитати, нові треки, фото з музеїв. Я і досі їх шлю. Все це болісний процес, яким я не можу керувати. Але як кінокураторка я вмію римувати фільми. І мені б також хотілося, щоби ця програма підтримала всіх, хто втрачає зараз коханих, рідних, друзів, знайомих та колег.

Чільне фото: кадр з фільму «Аркадія»

_______
Ювілейний 20 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Українського культурного фонду, Посольства США в Україні, Посольства Ірландії в Україні, Посольства Данії в Україні, Посольства Бразилії в Україні, Польського інституту в Києві та Чеського центру Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.


22 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
 6 — 13 
червня 2025
«Виявляється, це нам треба вчитися в українців»: Grand voyage кіноклу…
Культурна дипломатія
22 листопада 2024
«Виявляється, це нам треба вчитися в українців»: Grand voyage кіноклубів у Париж
Культурна дипломатія
22 листопада 2024
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
Відкриваємо прийом фільмів на Docudays UA-2025
Новини
01 серпня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024
ГО «Докудейз» запускає проєкт LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни
Новини
26 липня 2024