Членкиня Відбіркової ради та директорка Комунікаційного департаменту ГО «Докудейз» Дар’я Аверченко приїздила до Амстердаму на один із найбільших міжнародних фестивалів документального кіно — IDFA. Читайте спостереження й рефлексії авторки на цьогорічну програму, теми обговорення в кіноспільноті та знахідки для Docudays UA 2026. 

Я давно вивчаю церемонії відкриття фестивалів. Зазвичай усі заклопотані люди з індустрії приїздять на день пізніше, але я — ні. Вже 17 років я пишу сценарії для відкриття Docudays UA і тому завжди зазираю на кухню колег. 

Цього разу я приїхала на 38-й IDFA 13 листопада — подивитися на оновлений фестиваль, адже цьогоріч після завершення другої каденції Орви Найрабія його очолила Ізабель Аррате Фернандес. 

Вже багато років фестиваль відкривається у театрі Карре, застеленому червоними килимами, з люстрами у позолоті. Проте сама церемонія проходила доволі стримано, без ведучих і музик. На сцену одразу вийшла сама очільниця фестивалю, яка розповіла про своє чилійське походження і долю родини емігрантів, які, програвши битву з урядом Піночета, опинилися в Римі, потім переїхали до Берліна й нарешті осіли в Амстердамі. Батько Ізабель щороку збирався повернутися до Чилі. Але не судилося. Відкриття фестивалю було схоже на особисту розмову, в якій нова директорка поступово підводила до показу трьох складних короткометражних фільмів: «Щастя» Фірата Юселя, «Як я помираю» Мохаммадрези Фарзада та Пеги Ахангарані, та «Перетинаючи памʼять» Шайми Авауде.

Палестинський фільм «Щастя» був про будні Гази. У кожному третьому кадрі — похорони дітей після обстрілів, у кожному наступному — місцеві тінейджери, які вистежують групи ізраїльських солдат, щоб пожбурляти в них каміння. 

Другий фільм був про однокласників, які потрапили у вир Зеленої революції в Тегерані. Хтось намагався протестувати й опинився за ґратами, хтось — емігрувати, але безуспішно, хтось вирішив сховатися й перечекати та влаштувався працювати в барі, а хтось помер молодим просто на вулиці столиці від куль поліції. 

А остання стрічка була знята в Нідерландах і розповідала про муки безсоння через страшні новини у світі і пропалестинські демонстрації в Амстердамі, які режисерка сумлінно відвідує.

З одного боку, відкриття мало політичну позицію — на відміну від, скажімо, «ДокЛейпцига», який роками оминає світові кризи. З іншого — праворуч від мене голландська документалістка тихо сказала:

«Я розумію, що у світі багато війн, але найбільш загрозлива для нас — російська війна проти України. Чому про неї не було сказано зі сцени?».

Назовні йшов дощ. Дорогою до готелю я помітила на незнайомих балконах кілька українських прапорів — часом поруч із палестинськими. 

Уже наступного дня до Амстердама почали з’їжджатися українські кінематографіст(к)и.

Я знала про участь «Тихої повені» Дмитра Сухолиткого-Собчука в основному конкурсі, але щиро зраділа присутності «Мілітантропоса» Лізи Сміт, Аліни Горлової та Семена Мозгового, «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова та «Стрічки часу» Катерини Горностай у Best of Fests.

Режисерка Катерина Горностай та режисер монтажу «Стрічки часу» Нікон Романченко на фестивалі IDFA. Фото: Дар'я Аверченко

Також в індустрійній програмі паралельних із Форумом презентацій було два проєкти українських колег. Мушу сказати, що в рамках шоукейсу проєкти «Зустрінь це без страху» Світлани Ліщинської, (продюсер(к)и — Світлана Ліщинська та Фредрік Ланге) і «Все в дупі» Ганни Ярошевич (продюсерки — Катерина Пташка і Олександра Братищенко) виглядали на голову вище за проєкти іноземних колег із Угорщини, Словаччини й Сакартвело.

Наступного дня я вирушила на Форум. І стало очевидно: проєкти, які проходять до найбільшого європейського пітчингу, — це роки досліджень, особисті історії, наддетально прописана драматургія. 

У кулуарах я дізналася, що репетиція пітчу на Форумі… платна. Та пітчі, що пройшли експертизу, видно одразу: перфектні, впевнені, гостросюжетні, дивитися — саме задоволення.

Забігаючи наперед, скажу, що виграв Форум проєкт про квір-жінку з китайської провінції. Одного дня вона здійснила камінгаут й розповіла про все родині. Бабуся не розгубилася й запропонувала план і навіть графік по… вигнанню з неї демонів. Неймовірно теплий, але й водночас гостросюжетний трейлер, описував методи розправи з демонами: від складних ритуалів за участю шамана до банального биття по сідницях тенісною ракеткою. 

І хоча виступ і трейлер були справді багатообіцяючі, спіймала себе на думці, що, можливо, приз Форуму — це спосіб західної індустрії на мить відвернутися від політики й подивитися в «менші» світи, де немає воєн?

Цьогоріч DocLab, який я щоразу відвідую на IDFA, був теж доволі аполітичним. Темою обрали взаємини людини й інтернету, вплив гаджетів, скрінтайм та AI. І тема не нова, і тільки зрідка було щось справді дотепним, як, наприклад, лесбійський симулятор, що пропонував приміряти нову ідентичність із усіма упередженнями суспільства й родини. 

А от читати листи до «Інтернету», який нібито рятує від самотності чи навпаки навчає ліні, було нудно. Яка розкіш — міркувати на таку пережовану тему ще й на майданчику IDFA.

DocLab-інсталяція «У 36 000 напрямків» художника з Тунісу Таріна бен Хуліфа. Фото: Дар'я Аверченко

Єдиною справді важливою інсталяцією кросмедійної секції була, на мій погляд, «У 36 000 напрямків» тунісця Таріна бен Хуліфа. Відвідувачу пропонувалося зайти в кімнату, де на подушці лежав шматок залізної шрапнелі, а ліворуч висіли навушники. Як тільки ти одягав навушники і брав до рук уламок снаряду, у кімнаті вмикалося світло, яке підсвічувало тисячі дрібних залізних уламків, які застигли в просторі кімнати. Голос у навушниках пояснював, що залізні деталі підбиралися художником на передовій в Україні і саме так виглядає снаряд, який розірвався і летить у 36000 напрямків, несучи смертельну небезпеку людям і тваринам. Навіть для відвідувачів/-ок з України, це було сильним враженням. Зі стрічки новин я не уявляла, які важкі й страшні ці уламки. А після нагоди потримати їх у руках, ходила сильно причавленою, уявляючи лінію фронту й життя у прифронтових містах. 

Та найголовніше на IDFA — це міжнародні кінопремʼєри. Я старалася встигнути переглянути фільми основного конкурсу на великому екрані, дивилася на заповненість зали і реакцію публіки. Справді приємним є те, що на фестивалі повні зали, зберігається висока цікавість до документального кіно, тут, як ніде, відчувається його трендовість і затребуваність. 

Будівля EYE Filmmuseum. Фото: Дар'я Аверченко

Звісно, найбільше я чекала на премʼєру «Тихої повені» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Ми зустрілися з режисером в EYE Filmmuseum, одній з найкрасивіших локацій фестивалю. Дмитро згадав, що після прем’єри «Українських шерифів» минуло 10 років, і жоден український фільм не потрапляв у основний конкурс. Ми пожартували: якщо вже потрапив — маєш взяти приз.

Після перегляду я вже була просто впевнена в цьому.

Це фільм-притча, красивий і повільний. Туман, переправа через Дністер високо в Карпатських горах. У кадрі дорослі й діти, які чекають на березі канатний понтон. Голоси селян розповідають про тиху повінь, яка сталася тут ще в минулому столітті, але памʼять про неї і страх — живуть досі. 

Ми переносимося у селище релігійної громади, яку в народі називають «кашкетниками», за формою їхніх головних уборів. Вони живуть тихо, у своєму закритому поселенні, не користуючись цивілізаційним благами: перуть у річці, натираючи речі об камінь, самі вирощують пшеницю, мелють борошно й випікають у печі хліб. Вкладаються спати з заходом сонця. Встають рано й одразу йдуть працювати. Релігія забороняє чоловікам комуни воювати, дівчата після 9 класу готуються до заміжжя. Здається, ось він тихий, маленький світ гармонійного існування з природою та іншими людьми, за уявленнями кашкетників.

Але над полями підіймаються дими. Машина в сутінках при світлі фар збирає продукти на фронт: хліб, щойно з печі, загортають у плівку.

Ми в іншій частині країни. В хаті на Різдвяну вечерю зібралися військові. Вони з вдячністю їдять домашні страви, передані на їхній святковий стіл і тужливо говорять про дім. Тиха повінь, небезпечна стихія війни, часом не очевидна для тих, хто далеко від фронту, але вона невідворотно насувається на береги. 

Команда фільму «Тиха повінь» під час нагородження за найкращу операторську роботу. Фото: IDFA

Вітаючи команду з премʼєрою, ми домовилися, що перший показ в Україні відбудеться на Docudays UA у червні. Цю картину важливо дивитися на великих екранах, адже минулої пʼятниці журі нагородило фільм за найкращу операторську роботу. Приєднуємося до вітань усім чотирьом операторам «Тихої повені»: Івану Морарашу, Олександру Коротуну, В’ячеславу Цвєткову, Дмитру Сухолиткому-Собчуку! Хочеться, щоб наступного українського фільму в міжнародному конкурсі чекати нам довелося максимум один рік, рівно до 39-го IDFA.

За участь у IDFA в рамках «Української делегації» авторка дякує Українському інституту, Нідерландському кінофонду, а також Docudays UA.

Чільне фото: Церемонія нагородження. Фото: з сайту IDFA