Напередодні світової прем’єри на Каннському кінофестивалі та національної — на Docudays UA — режисер(к)и Єлизавета Сміт, Аліна Горлова та Семен Мозговий розповіли про свою стрічку «Мілітантропос» у прямому етері SMM-менеджерці нашого фестивалю Ніці Поповій. Ділимося записом розмови, де ви дізнаєтеся про процес фільмування, монтажу, концепцію кінострічки та майже магічні історії життя, які супроводжували знімальний процес.
Я почну з того, що мені цікаво як документалістці: як це — режисувати фільм утрьох? Як ви вирішуєте куди рухатися, що знімати, хто присутній під час зйомок, або ж ви весь час в роботі разом — як це складається?
Єлизавета Сміт: Під час зйомок команда була мінімальною — це або режисер/-ка і оператор/-ка, або режисер/-ка, оператор/-ка та звукорежисер. Адже ми їздили фільмувати в не найбезпечніші та в не найкомфортніші місця для великих команд. Кожен з нас брав окрему тематичну лінію, яку він вів та знімав. Я фільмувала, наприклад, на півдні України, в деокупованих селах. Аліна та Семен документували події на Сході — з військовими. Було лише кілька зйомок за всі три роки, коли на знімальний майданчик приїздили кілька режисерів/-ок — здебільшого це були події, які нам усім, як людям, було неможливо пропустити. Наприклад, коли підірвали Каховську ГЕС, ми поїхали до Херсона усі, бо для нас це було важливо. На монтажі ми теж дуже злагоджені. Це може відбуватися так, що один монтує сцену, втомлюється, встає — другий сідає і доробляє ритм. За ці багато років разом ми сформували одне одного.
Аліна Горлова: Я абсолютно погоджуюсь. Також варто зазначити наших операторів/-ок — Христину Лизогуб, В’ячеслава Цвєткова та Дениса Мельника, з якими ми багато працювали разом і вже сформували власний візуальний стиль. Між нами майже не було питань чи непорозумінь. Але якщо у творчій команді виникали спірні моменти, то це породжувало дуже цікаві дискусії — і через голосування перемагали найсильніші ідеї.
Знімальний процес. Фото надані командою фільму.
Як виникла ідея роботи над фільмом? Я знаю, що це перша частина триптиху. З чого почалася конкретно ця — «Мілітантропос»? І коли ви зрозуміли, що її вже можна завершувати і монтувати?
Аліна Горлова: Це все почалося з тих фільмів, які ми робили під час першої фази війни — до повномасштабного вторгнення. Ліза, наприклад, зробила таку стрічку як «Школа #3». Я зняла «Цей дощ ніколи не скінчиться» та «Явних проявів немає». Семен працював над своїм повнометражним ігровим фільмом «Свято хризантем», який теж стосується війни.
Тож я можу сказати, що цей проєкт «Мілітантропос» розвивався заздалегідь, а знімати ми його почали в перший день повномасштабного вторгнення. Стартовою точкою став ранок 24 лютого, коли наша операторка Христина Лизогуб спустилася у метро і поставила там камеру. Тоді в нас ще не було розуміння, що це буде фільм.
Семен Мозговий: Далі в нас не було якогось моменту, коли ми зрозуміли, що вже зняли достатньо, щоб робити фільм і монтувати. У нас ці два процеси проходили паралельно: ми робили режисерську вибірку, працювали над лініями, думали над структурою. На останніх етапах зйомок ми концентрувались на тому, щоб доповнити те, чого нам не вистачає змістовно і робили дозйомку.
Аліна Горлова: І передусім, думаю, що цей процес став можливим, бо ми залишилися в Києві. Ми поставили собі за мету документувати воєнні злочини й розуміли, наскільки важливо, що ми були тут присутні. Але згодом ми зідзвонилися з рештою нашої команди і дізналися, що колеги теж щось знімають. У цьому діалозі ми зрозуміли: нам варто створити фільм. Ми вже стільки років «варимося» в цій темі — нам точно є що сказати.
Як у хаосі перших днів повномасштабного вторгнення ви розуміли і обирали на чому фокусуватися, що знімати?
Семен Мозговий: Тоді я відчував, що я більше не можу бути режисером. Я обрав стояти за камерою і перші півроку знімав цей фільм як оператор. Це була можливість для існування мене як людини, коли майбутнє, яке я собі уявляв, стало розмитим, а минуле — почало відкриватись наново. Ми й досі знаходимося у лімбі постійного сьогодення. Ми фіксуємо те, що нам здається важливим у моменті. Можна назвати це синдромом свідка.
Аліна Горлова: Я пам'ятаю, що для фільмування концентрувалася на діях — багато знімала у волонтерських штабах і на їхніх кухнях. Мене вразили безперервна дія й сила, які були в людях. Звісно, і евакуації, і перші прильоти. Змінений Київ, простір загалом — те, що десь посеред міста не мало бути цих протитанкових їжаків, але вони стояли. І, звісно, ми звертали увагу на людей. Ці кадри з теробороною, яка тренується, — я вважаю, що вони унікальні. Три основні речі: дія, простір і людина.
Єлизавета Сміт: Я можу додати, що в перші місяці, після звільнення Київщини, ми стали дуже багато їздити Україною — на північ, на Чернігівщину, або на південь, на Херсонщину. І це був шок, звісно, бо масштаби руйнувань і людських втрат неможливо збагнути. Але я пам'ятаю, що навіть тоді ми, наприклад, почали між собою проговорювати про те, що саме нам варто знімати. Такі речі допомагали сфокусуватися: коли ти щось собі називаєш, щоб дослідити, — просто дивитися на свою країну зміненою і намагатися знайти в ній щось, що тобі здається важливим.
А чи ідея з триптихом виникла також від самого початку роботи над фільмом?
Семен Мозговий: Ми документуємо достатньо багато. Станом на зараз — понад три сотні знімальних днів для цього проєкту. І коли ми викристалізували три напрямки, які нам цікаво досліджувати, ми зрозуміли: в межах лише одного фільму це може вийти не так глибоко і ґрунтовно.
Знімальний процес. Фото надані командою фільму.
Розкажіть про зйомки наступних фільмів з трилогії. Ви зараз у процесі? Чи вже все знято, чи ви щось будете знімати далі?
Семен Мозговий: У нас умовно є частина матеріалу, яка увійде до другого («Палінгенезія») та третього («Космоморфозис») фільмів. Зараз ми концентруємося на дозйомках другої частини триптиху.
Аліна Горлова: Деякі матеріали для другої і третьої частин ми знімали ще на самому початку повномасштабного вторгнення. І насправді, з часом ми вже інакше дивимося на цей матеріал — маємо справу, по суті, з архівами.
А як виникла назва вашого фільму?
Аліна Горлова: У режисера Максима Неконечного, нашого друга та колеги народився неологізм, утворений з двох слів. Milit — це «військовий» латиною, та Antropos — це грецькою «людина», тобто Militantropos — «людина військова». Чому так? Бо ми у цьому фільмі сфокусувалися на трансформації людини під час війни. Там є і військові, і цивільні, і всі вони змінюються. Трансформується загалом усе суспільство — ми фіксуємо колективний портрет.
Семен Мозговий: Ідея Максима полягала в тому, що те, що з нами зараз відбувається — це величезний процес великої війни в Європі, яка руйнує всі суспільні договори, підписані після Другої світової. Це — нова віха «розвитку» нашого світового суспільства. Тому є сенс створити нові наративи. І з цими унікальними подіями виникає новий словник цієї війни.
Цікаво про пошук нової мови, яка нібито описує те, що вже проживалося. Я зачитаю текст синопсису фільму: «“Мілітантропос” — сутність, якої набуває людина, вступаючи у стан війни. Цей граничний досвід вимагає постійної індивідуальної та колективної трансформації. Тому в ситуації потрясіння мілітантропос обирає війну, як єдину можливість, аби продовжувати існувати». Хочу запитати про трансформацію — як змінювалися ви за час роботи над фільмом і загалом за ці роки?
Аліна Горлова: Я думаю, що ми стали старшими, втомленішими. Я дуже радію, що ми з цим фільмом не поспішили — і він вийшов саме зараз. Завдяки цьому нам вдалося передати відчуття цієї краси життя на тлі потрясінь. У нашому фільмі ми рефлексуємо про прийняття можливості смерті — це той самий граничний досвід, про який ви зачитували. Власне цей досвід, на нашу думку, змінює людину і суспільство.
Семен Мозговий: Я би додав також, що це про вибір, який ти робиш для того, аби залишатися людиною, щоб відчувати себе живим і продовжувати існувати.
Єлизавета Сміт: Я закінчу метафоричною історією. Ми знімали з Вʼячеславом Цвєтковим, здається, наш перший приїзд у Харків — у травні 2022 року. Ми фільмували на Салтівці, заходили в згорівші квартири — настільки випалені, що там залишився тільки попіл. Але виявилось, що скляні речі серед цих руїн не згорають — вони плавляться. Ми знайшли там келихи та ялинкові прикраси. І ці скляні предмети — вони не розбилися, не розлетілися, а трансформувалися у неймовірно красиву, сплавлену вогнем форму. Тобто ми залишилися цими келихами: так, вони настільки трансформовані, що це нова історія. І так, ти, можливо, вже не можеш використовувати їх як келихи, але це має у собі дуже багато краси.
Як ви знаходили своїх героїв і героїнь? Наприклад, там є сцена (спойлер), де жінки співають, а також родички та друзі, які проводжають молодого хлопця на фронт — усі ці камерні моменти, інтимні, як ви знаходили це?
Єлизавета Сміт: Це схоже на вдачу, яка тебе просто веде, а ти за нею слідуєш. Коли був окупований Херсон, крім того, що ми знімали, ми всі займалися волонтерством — шукали можливості передати в місто ліки: для хворих на цукровий діабет, від тиску — ті, без яких люди можуть померти. І тоді ми познайомились з одним волонтером — чудовою людиною, яка була настільки смілива, що вона постійно вирушала в окуповане місто. Коли Херсонщина була деокупована, ми поїхали познайомитись з цим волонтером. Разом із ним ми вирушили до трьох сіл, де зняли велику частину фільму. Ці села знаходилися просто на лінії фронту. Вони повністю розбомблені, розграбовані, там не залишилось майже нічого, але чомусь люди туди повернулись і почали відбудовуватися, що нас вразило. І ці героїні, які співали, стали нам близькими людьми, адже два роки ми зупинялися в їхньому домі. А коли хлопця проводжають на війну — Кліма — це теж абсолютна удача. Наші колеги і друзі зайшли до нас в офіс і сказали, що вони йдуть на «тусовку». Ми вирішили просто краєм ока глянути. Коли проїжджали Подолом, то побачили, що саме там відбувається. Тоді швидко поїхали за камерою, повернулись і зняли сцену — це все наша акція-реакція.
Чи багато було таких моментів, ситуацій, чи все увійшло до фільму?
Семен Мозговий: У мене були схожі ситуації зі Славою. Наприклад, є сцена фільму, де хлопчики грають у блокпост. Ми їхали з позиції по прямій знайомій дорозі між Харковом і Ізюмом, але в якийсь момент оператор просто став на роздоріжжі. Їхали фури, було небезпечно, і я йому сказав: «А чому ти стоїш?». Він відповів: «А давай поїдемо ліворуч». Я кажу: «Навіщо?». Він: «Ну от поїхали ліворуч». І ми звернули — і за п'ять хвилин натрапили на цих хлопців з блокпостом. Зняли їх, і вони увійшли у фільм — із нами часто трапляється дуже інтуїтивне відчуття, яке тебе кудись веде.
Надзвичайно надихає, мені хочеться подивитися цей фільм на великому екрані, відчуваю, що від цих сцен буде вражаюче відчуття. І те, як чуйно ви спостерігаєте не втручаючись, і даєте час, аби щось розвинулося, час побути в цій сцені. Це дуже сильна робота.
Аліна Горлова: Дякую величезне! До речі, якщо ви звернете увагу під час перегляду, ми наче поступово наближаємось до людей у кадрі. Із розвитком стрічки ми стаємо все ближче і ближче до їхніх тілесних, чуттєвих моментів. Це дуже цікавий процес, через який ми пройшли особисто.
Знімальний процес. Фото надані командою фільму.
Який момент роботи над фільмом найбільше запам'ятався — зі зйомок, або з монтажу?
Аліна Горлова: Мої найбільш яскраві зйомки відбулися з Третью штурмовою бригадою — саме там ми познайомилися з молодими хлопцями, яким трохи за двадцять. Це інше покоління: вони молоді, енергійні, заряджені та вмотивовані. Ми намагалися це передати — близькість смерті і буяння юності, цього життя. Я також чула там атмосферу цього літа: жучків, цвіркунів, пташок і… вибухів, війни. А сонце було таке палюче! Цей досвід для мене тоді став найбільш екзистенційним.
Єлизавета Сміт: Мене найбільше вразив період одразу після деокупації Чернігівської області. На третій день ми приїхали до Чернігова. Там не було ще ні води, ні електроенергії. І місто, наскільки воно було розбомблено, у ньому виникло кладовище з масовими могилами у нескінченній кількості. І, звісно, село Ягідне та спуск у цей підвал, де тривалий час силоміць утримували людей.
Семен Мозговий: Для мене такий момент — це, мабуть, зйомки в Серебрянському лісі. У цьому просторі для мене розкрилося відчуття небезпеки та ворога, який наближається. Там, наче, піднімаються страшні архаїчні казки. Ми знайшли визначення для цього лісу — «Мюрквід». Це — в скандинавській міфології — темний ліс, який стояв на кордоні цивілізацій і варварів, і знаходився десь на теренах Лівобережної України.
Аліна Горлова: Щось таке дуже прадавнє, що завжди було. І «Мілітантропос» — тобто антропос, людина у своєму новому виді, але, все ж таки, досі — людина.
Українська прем’єра фільму «Мілітантропос» відбудеться на 22 Docuudays UA 8 червня, квитки на показ та повний розклад сеансів шукайте за посиланням.
Для глядачів і глядачок, які не зможуть відвідати фестиваль у Києві, стрічка буде доступна онлайн 9 червня на DOCUSPACE.
