Українська режисерка Аліна Максименко розповіла про свій повнометражний документальний дебют «Зшиті кроки» (англійською In Limbo, польською W zawieszeniu) комунікаційниці правозахисного департаменту Docudays UA Валерії Шеремет. Стрічка увійшла до номінантів цьогорічного конкурсу DOCU/Україна, вже встигла прозвучати на кількох міжнародних майданчиках і отримати свою фестивальну історію.

Якщо коротко, ваш фільм — про перші тижні повномасштабного вторгнення, які ви проживаєте разом зі своїми батьками на Київщині, неподалік Ірпеня. Це щось на кшталт щоденника. Мені здається, у той час багато хто намагався зафіксувати і обдумати свої думки та емоції — просто, щоб зберегти памʼять про ті події. Зараз, на четвертому році повномасштабної війни, цей унікальний, але такий спільний досвід, здається, трохи відходить на другий план. Яким це було на початку? Як ви взагалі стали знімати цей фільм? І чи бачили, про що він має бути?

Мій перший фільм, 30-хвилинна Ptitsa, був показаний у Києві два роки тому, навіть отримав нагороду імені Андрія Матросова на фестивалі Docudays UA. Він базується на підґрунті щоденника. Ця форма нотаток відкрилась мені як близька й досить функціональна, допомогла зрозуміти свої можливості та ресурси. Я відчуваю її як свою.

Мій фільм «Зшиті кроки» — це історія моєї сім'ї на тлі війни. Також це — моя пам'ять про дитинство. Я проживаю там свою дитячу роль, що знаходиться десь на периферії... В центрі фільму — моя мама Тетяна і тато Толя... Покоління, яке охопило ще Радянський Союз, пережило всі пертурбації і через Covid прийшло до війни. Вони схожі на безліч інших сімей, які стоять перед важким вибором, ухвалюють важкі рішення, відчувають стрес кожного дня, але попри все залишаються такими милими, трішки смішними і дуже зворушливими… Ну і цей фільм — про наші відносини між собою. «Зшиті кроки» — це фільм про кохання людини до людини, її любов до місця, ставлення до життя… до його крихкості.

Кадр із фільму «Зшиті кроки»

Я вже звикла до того, що в складних ситуаціях в мене камера під рукою: вона допомагає аналізувати, переживати і фіксувати. Багато деталей затираються, пам'ять вихоплює з подій щось фрагментарно, щось забувається. Учора я сіла за свій щоденник, бо тоді, у лютому 2022-го, пробувала ще й писати. Якісь речі я дійсно вже не пам'ятаю — вони залишились тільки занотованими. Десь за місяць до початку повномасштабної війни — я знайшла це в своїх нотатках — було таке дуже важке відчуття… Я пам'ятаю, польські друзі мені писали: «Давай виїжджай», «Небезпечно», «Ми тебе чекаємо». Я нікуди не збиралась виїжджати... Пам'ятаю це відчуття важкості, ватності в ногах. Я впала просто на вулиці на зв'язку великих ключів. Це було в Ірпені. Впала невдало і зламала шийку стегна. Війну я зустріла вже в лікарні. Мене встигли прооперувати і швидко виписали. Батько мене забрав машиною. Я пам'ятаю, що ми їхали 12 кілометрів майже 6 годин. Це була перша хвиля людей, що виїжджали з Києва... Хтось йшов пішки, хтось на ровері, я пам'ятаю цей жах... Якимись об'їзними дорогами батько мене довіз до мого будинку в Ірпені, поцілував і поїхав. Я залишилася вдома з котом.

У такі складні дні моя камера мене рятувала. Вже страшно гриміло на дворі, а чорний дим з-за будинків сусідів стовпом здіймався, зникав, знову з’являвся. Я писала звуки, вмикала по черзі Zoom і камеру. Фіксувала розмови з близькими: чи живий, чи неушкоджений — нотувала наше перегукування по телефону. Виходила з камерою на вулицю. Шкодую, що не записала один чудовий момент: пам'ятаю, магазини вже працювали частково, стояла величезна черга до аптеки. Я на милицях теж чекала в тій черзі, а хліба на той момент вже не продавали. Люди стоять, десь недалеко гримить прямо у нас над головами... І тут зупиняється чорний джип, з нього виходить хлопець і дає мені хлібчик. Білу цеглинку, ще теплу. Господи, я стою з тим хлібом і почуваюсь розгублено і розчулено. Це неможливо програти, повторити. 

Мені вдалося втекти з Ірпеня в останній день евакуації з міста, 5 березня. Я встигла закинути до машини кота, камеру, документи… І поїхала. Було таке відчуття: мусиш виїжджати.

Я пам'ятаю, що мені на зустріч їхав чоловік, і руками махав, показував — туди не можна їхати. Пам'ятаю розбиту машину на дорозі — я перший раз бачила справжню війну: не в кіно, і навіть не через об’єктив. Ось кіт, що кричить в машині, чорні обгорілі супермаркети. Пам'ятаю оператора з камерою при дорозі. Чорні дими навколо. Я виїхала до батьків у село Музичі. Уже там з’явилась наша спільна ідея: ми робимо фільм.

У вашому фільмі багато таких чесних, правдивих моментів. Є красиві сцени, зворушливі, коли ти розчулюєшся, мурашки по шкірі. А є такі, коли ти розумієш, що так — скрізь бувають конфлікти, непорозуміння, важкі емоції. Як ви будували структуру свого фільму?

Батьки живуть на хуторі, у селі Музичі. Вони були впевнені, що знаходяться десь осторонь, що їх обійдуть, що вони у відносній безпеці. Структура фільму побудована на тому, що війна наближається. Ми це відчуваємо через те, що сама атмосфера ніби стискається, а разом з тим стосунки між нами стають гострішими. Мама у якийсь момент каже: «Стиснутий простір». У неї дуже гарно виходить визначати речі. Десь після сцени смерті кота ситуація погіршується. Наші розмови стають болючими. Те, що раніше не викликало роздратування чи не могло бути причиною конфлікту, раптом стає дуже болісним. 

Пізніше, коли ми з Feliks Miroslaw Mamczur монтували фільм, то свідомо тримали в голові, що події мають бути передані саме так. Матеріалів було відзнято дуже багато, і, звісно, був потрібен відбір. Я фільмувала все, що вдавалося, часто батьки просто забували, що поруч з нами працює камера — ну, наскільки вистачало батареї…

Цікаво, до речі... Як вам вдавалося все це фіксувати без світла?

Ми трохи були готові — наприклад, акумулятор купили завчасно. Світло зникло, думаю: треба насамперед розподілити заряд між холодильником і телефонами. Міркуючи, виходжу на вулицю — і чую, як мама вже комусь проводить урок музики, підключившись до аккумулятора. Ось що найважливіше — мама! Наші люди неймовірні. Вони в страшних ситуаціях продовжують робити те, що робили все життя. Те, що вважають життєво необхідним. Я думаю, що мама так тримала зв'язок з зі світом. 

Зараз, коли мама вже на пенсії та не викладає, цей зв’язок зі світом підтримується через наш фільм: я отримую для батьків неймовірно теплі листи — «Передайте своїй мамі, що вона дуже красива жінка». Люди у Польщі, Німеччині, Франції, різними мовами із різних куточків світу просять обійняти за них маму й тата… Я знаю: ці перекази любові та тепла дуже важливі для батьків.



Кадр із фільму «Зшиті кроки»

Як ви вирішували, що увійде до фільму, а що ні, що варто показувати, а що — залишити за кадром?

Частково обставини допомагали з відбором: не завжди батареї були заряджені, не завжди камера стояла в потрібному місці. Щось просто не вдалося відзняти. Але загалом, відбираючи матеріали, я намагалася бути обережною. Я люблю своїх батьків — це ключ.

Мені здається, що щастя документаліста — це коли життя тобі привідкривається. Це дійсно містична річ. Ти знаходишся з камерою у потрібному місці в певний момент і встигаєш натиснути кнопку record. Вже тримаючи матеріал у руках, здогадуєшся, що він щось важить… це так, ніби реальність дозволила до себе доторкнутися.

А як ваші батьки сприйняли фільм у тому вигляді, в якому він є?

Моя художня освіта почалася з 12 років, і батьки завжди були моїми моделями. Вони до мене трішечки звикли. Але я не була впевнена, що батьки приймуть фільм, який відкриває  наші відносини досить глибоко і показує дуже гострі кути… Я пам'ятаю, коли тато побачив мій короткий метр Ptitsa на великому екрані в «Жовтні» з мамою у головній ролі, він дуже довго мовчав. А згодом сказав, що це все неправильно, що він би маму знімав по-іншому. Я тоді подумала, що наш фільм про війну має небагато шансів побачити світ.

Я показала батькам чорновий монтаж вже десь на останніх етапах. Я пам'ятаю, що після перегляду мама плакала, а потім сказала: «Ти знаєш, у фільмі все навіть страшніше, ніж у житті. Це так страшно, це так страшно». Тато помовчав, походив і сказав, що він дає дозвіл.

Я дуже вдячна батькам за їхню довіру. За цю готовність відкритися. Я думаю, що наша історія має багато спільного з безліччю історій інших сімей. І тому — вона має вагу.

Я щаслива, що українська прем'єра наших «Зшитих кроків» відбувається на майданчику Docudays UA — це велика відповідальність з одного боку, а з іншого — це така сім'я, відчуття плеча й дуже близьких людей.

А що б ви хотіли, щоб ваша стрічка лишала в людях, які почуття чи ідеї закладала?

Наше життя таке неповторне, крихке, кожного дня різне, часом — з гострими кутами. Ми можемо бути обережнішим до близьких. Намагатись не казати зайвого, не робити зайвого. Берегти. А на тлі війни — взагалі… пам’ятати, що все те щемке і викохане, що зараз зі мною, — за хвилини може зникнути.

Українська прем’єра стрічки «Зшиті кроки» відбулася на 22 Docudays UA 10 червня. Квитки на покази фільму та повний розклад сеансів шукайте за посиланням. 

Для глядачів і глядачок, які не зможуть відвідати фестиваль у Києві, стрічка буде доступна онлайн 11 червня на DOCUSPACE.

Розмову записала Інна Коломацька

22 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації необов'язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.