Дізнавайтеся про історію стрічки з національного конкурсу, яка не була задумана як кіно. Режисерка та військовослужбовиця Аліса Коваленко розповіла про біль та світло свого фільму «З любов’ю з фронту» редакторці сайту Docudays UA Ксенії Опрі.
У контексті «З любов’ю з фронту» я згадала про вашу стрічку «Аліса в країні війни», зняту про досвід Революції гідності, полону та фронтового життя, який ви проживали вже більше ніж 10 років тому. Як це відчуваєте зараз? Чи мають зв’язок ці два фільми для вас?
«Аліса в країні війни» склалася з двох фільмів: моя подруга режисерка Люба Дуракова знімала мене для своєї дипломної роботи — хотіла показати рефлексії молодого покоління Майдану. А я фільмувала на фронті добровольців. І ми просто поєднали наші матеріали. Перший час я навіть не могла прийняти, що я є героїнею цієї історії, це сталося дуже неочікувано.
Є спільне між цими двома роботами — вони не мали бути фільмами. Форма кіно стала для них інструментом, де можна виразити роздуми, вагання, емоції. Насправді я давно не дивилась «Алісу в країні війни», навіть трохи боюся. Чотири роки тому в нас був невеликий показ в Ужгороді, і я дивилася стрічку й думала: «Боже, хто ця дівчина? Куди вона поділась?» Із цієї перспективи цікаво, тому що я відчуваю зміни: свої, суспільні. Документальне кіно дає цю виразність, яка допомагає побачити час та його трансформації.
Мені як глядачці здалося, що ваше рішення долучитися до війська також мало зв'язок із тим, що ще 10 років до цього ви були знайомі з цим світом і брали участь у цих подіях. Або, можливо, я помиляюся?
Так, звісно. Мабуть, це дуже комплексна річ, бо все, що відбувалося від Майдану, вплинуло на моє рішення. Із самого початку я мала внутрішню дилему: фіксувати ці події чи брати в них участь? Коли ми знімали з Любою, ми не думали, що це може трансформуватися в фільм, але було таке відчуття, що треба просто документувати те, що відбувається навколо, бо це було щось дуже важливе, неймовірне — частина історії нашої країни та нас самих. Але ми постійно робили вибір: увімкнути камеру зараз чи піти побудувати барикаду.
Після анексії Криму та бойових дій на Донбасі ця дилема тільки посилилась. І те, що я туди поїхала, і що потрапила в полон, і коли знімала воєнні дії в Донецькому аеропорту, Пісках — це все вплинуло на моє рішення. Пам'ятаю, тоді я сиділа з хлопцями з Добровольчого українського корпусу (ДУК ПС) і дала собі обіцянку: якщо ця війна стане повномасштабною, то я піду воювати. Обіцянки я дотримала, й моя внутрішня дилема нарешті розв'язалась. Я не відчувала тоді у собі сил продовжувати робити кіно й обрала інший шлях.
Кадр із фільму «З любов’ю з фронту»
Дякую вам дуже за це рішення. Я хотіла запитати про те, з якої ситуації народилась ідея зробити з особистих матеріалів (щоденників, спостережень, листів) цілісний фільм?
У якийсь момент мені більше хотілося просто писати листи. Бо я мала відчуття, що камера не може вхопити те, що я переживаю: думки, роздуми, сни, мрії і страхи. Я знімала зовсім мало й інколи через надзусилля. Адже має бути щось, що залишиться хоча б на пам'ять, для сімейного архіву. Або щоб надсилати своїм побратимам маленькі відео з ними, наші портрети в окопах. Я також фіксувала багато простих нудних кадрів природи: листочки, дерева, комашки. І ніби не було в цьому таких компонентів, з яких можна створити кіно, — історії та цілісності. Але коли я повернулася з фронту, до мене приїхала подруга і колега Марина Степанська, вона фільмувала історії кіноробів у війську та їхні рефлексії. Вона хотіла подивитися мої матеріали, щоб можливо включити щось у свій фільм, й під час спільного перегляду ми зрозуміли, що є в цьому щось унікальне, особлива перспектива — це той бік війни, який ми дуже рідко бачимо в кіно.
Тому що на фронті насправді це найчастіше не про екшн, а про цю рутинну, довгу, нудну роботу, коли ти сидиш годинами і ночами в окопі, дивишся на ці листочки, слухаєш цих комашок, пташок. І ніби що в цьому героїчного, так? Картинка зовсім ніби нецікава, буденна, проста, але це реальність. І мені хотілося це передати. Тоді я почала думати, як це можна трансформувати в кіно, почала збирати докупи також свої листи з нотатників. А потім був період, коли почали гинути мої побратими, один за одним, у яких були діти майже одного віку з моїм сином Тео, і я почала думати значно більше саме про перспективу батьків, які пішли на фронт заради майбутнього наших дітей.
Які найскладніші виклики постають у роботі над фільмом, коли це ваша особиста історія?
Це було важко передусім через те, що було неймовірно боляче дивитися всі ці матеріали з моїми побратими на екрані, з тими, хто загинув, це було нестерпно. На початку я не знала, чи зможу подолати це відчуття. Проте в певний момент я збагнула важливу річ, що ми маємо навчитися виокремлювати із цієї болісної пам’яті світло. Це стало рушійною силою для мене в процесі роботи. Я мала відчуття, що ми створюємо капсулу часу, в якій ці люди ще живі, посміхаються, і можна повертатися до них, бути з ними. І це про пам'ять, яка не тільки завдає болю, але також дарує світло. Коли у фільмі я кажу: «Тео, нехай ця пам'ять не ранить тебе, а оберігає», це, мабуть, щось, що я намагаюся постійно говорити сама собі.
Які найскладніші запитання вам ставив Тео про війну? І як ви на них відповідаєте?
Ми домовилися зі Стефаном, з моїм партнером, батьком Тео, про те, що наше правило — не приховувати реальність, а намагатися все проговорювати. Тому що насправді це невідоме значно більше травмує і викликає у дітей страх. Перебуваючи на фронті, я намагалася записувати маленькі відео та надсилати синові, пояснювати, що я там роблю. Не втратити цей зв'язок було дуже важливо для мене.
Ми також багато говоримо про політику. Коли були вибори у США, ми з Тео разом стежили за всім цим процесом, читали про дебати. Я вважаю, що тут дуже важлива обізнаність у дітей, бо вони зараз живуть у такому світі, де несеться просто все й одразу, є купа дезінформації, всі ці нескінченні потоки в соціальних мережах, у тіктоці, ютубі. Нам як дорослим треба дати максимальні опори для дітей, говорити з ними, розказувати про те, що відбувається у світі вже зараз. Нам не вдасться виправити цей світ самотужки нині, їм доведеться продовжувати цю роботу за нами.
Зараз я почала думати про документальне кіно для дітей. Наприклад, як «20 уроків з XX століття» Тімоті Снайдера трансформувати у фільм для молодших глядачів та глядачок. Я вважаю, що кіноосвіта — це дуже важлива річ, яка прокладає мости емпатії між людьми, це також подорожі до світів, у яких би ти ніколи не опинився, але ти можеш відчути причетність, пов’язаність, солідарність, це одна з основ здорового громадянського суспільства, ми маємо будувати цей фундамент для наших дітей.
А чи Тео вже дивився ваш фільм? Як він його сприйняв?
Перед світовою прем’єрою фільму в Копенгагені ми зробили камерний показ родиною у київському кінотеатрі КІНО42. Ми посадили Тео так, щоб він був посередині зі мною та Стефаном і ми трималися за руки. Він так емоційно на все реагував, щось згадував, казав: «Ой, я це пам'ятаю!» Також рефлексував, сміявся, злився, особливо коли матюкались у кадрі. Він питав: «Мама, ти що?» Я відповідала трохи жартома: «Ну… Ми ж на фронті, багато стресу, нам можна». Звісно, є такі екзистенційні речі, яких він ще, можливо, не зрозумів, але це такий пазл, який складатиметься із часом, коли він буде ставати старшим. 
Кадр із фільму «З любов’ю з фронту»
Ви говорили, що 2022 року не відчували себе режисеркою і мали дилему між фільмуванням та війною. Цікаво, як ви рефлексуєте цю роль зараз і про які, на вашу думку, виклики для української кіноспільноти ми можемо говорити нині?
Я думаю, що не тільки для мене, це повсякчасний виклик для багатьох із нас. «А що важливо? А чи ти робиш достатньо?» — це постійні питання, з якими ми маємо навчитися жити. Але я не можу сказати, що повністю віднайшла себе знов у кіно, що все це відновилось, як було. Напевно для мене це стало більше про вчинок, я зараз думаю значно більше про кіно як інструмент змін. Наприклад, зараз той фільм, над яким ми працюємо разом із Марисею Нікітюк, Олею Брегман та Наталією Лібет, — це про жінок, які пережили сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом (СНПК), тортури, полон. Водночас я сама є членкинею такої спільноти жінок в Україні — Sema Ukraine — і це також частина моєї правозахисної діяльності. Це дуже важке кіно, але ми маємо про це говорити. Разом із роботою над фільмом «Сліди» ми також розробляємо адвокаційну кампанію, щоб підвищувати обізнаність щодо цієї проблематики на міжнародному та національному рівнях: що таке сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом (СНПК), як можна допомогти людям, які це пережили. І це також про зниження стигми, тому що в деокупованих громадах дуже багато постраждалих жінок і тих, які продовжують мовчати. Ми сподіваємося, що цей фільм стане маленьким поштовхом, щоб ці люди змогли вийти із цієї ізоляції, свідчили про ці злочини. На міжнародному рівні цей фільм, сподіваюся, стане гострим нагадуванням про важливість правосуддя, відновлення справедливості.
Але разом із тим я все ще думаю про повернення на фронт, це залишається в мені. Поки війна триває, не буде моменту, коли ти можеш напевно сказати: я залишаюся тут, кіно — це важливо. Так, кіно — це важливо, але є щось важливіше.
Українська прем’єра фільму «З любов’ю з фронту» відбудеться на 22 Docudays UA 9 червня, квитки на показ та повний розклад сеансів шукайте за посиланням.
Для глядачів і глядачок, які не зможуть відвідати фестиваль у Києві, стрічка буде доступна онлайн 10 червня на DOCUSPACE.
Розмову записала Катерина Руденко
22 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації необов'язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
