Дізнайтеся більше про цьогорічний національний конкурс DOCU/УКРАЇНА! Напередодні старту 22 Docudays UA українська документалістка та сценаристка Ольга Журба поговорила з випусковою редакторкою фестивалю Олександрою Березовською і розказала про свій фільм «Пісні землі, що повільно горить». 

Режисерка наголошує, що це не просто кіно — це аудіовізуальний лист у майбутнє про повномасштабне вторгнення. Це стрічка для того, щоб почути і потім відчути, що пережили та переживають українці й українки з 24 лютого 2022 року. Про вкрадене життя, яке стоїть на паузі й одночасно рухається в моменті… 

У синопсисі ви представили фільм як «аудіовізуальний щоденник занурення України в прірву тотальної війни». І от 95 хвилин, саме стільки триває перегляд, глядачі та глядачки можуть спостерігати і слухати. Я сказала б, що передусім слухати, як люди переживають війну. І робити це треба дуже уважно, бо всі емоції, відчуття, роздуми — вони у подихах, словах, вигуках на вокзалі, у звуці потяга... Але найбільше мене шокувало в цьому фільмі, про що я б ніколи не думала, — це (спойлер) звернення у службу порятунку. Як з'явилась ідея знайти саме такі записи? 

Ми хотіли робити цей фільм як колективний портрет, а це багатоголосся його відображало. Мені хотілося зафіксувати те, що люди не знали, що почнеться війна, й саме із цього почати стрічку — ось цих перших дзвінків. Цей фільм — такий собі лист у майбутнє, пам'ятка, тому що ми дуже швидко забуваємо. Це спроба осмислити, запам'ятати перші два роки війни. А щодо того, як ми це реалізували, так завжди буває, що тобі всі кажуть: «Це неможливо». Нам і казали, що це потрібно робити після війни. Ми з продюсеркою Дашею Бассель зв'язувалися з дуже багатьма джерелами, щоб дістати ці записи, й тільки в одній області України нам їх надали. Я слухала дуже багато дзвінків разом із керівником служби. І що цікаво: вони надходили туди навіть із маріупольського, запорізького напрямків, бо там уже не було звʼязку, й люди намагалися додзвонитися хоча б кудись.



Кадр із фільму «Пісні землі, що повільно горить»

Із цими телефонними розмовами відбувається дуже цікава еволюція. Наскільки я розумію — це один і той самий чоловік, на зміну якого дзвонять. І він на початку каже: «Ми ще не знаємо, залишайтеся на місцях». Але потім він нарешті на якомусь енному дзвінку каже, що це — війна. Він це промовляє вже не як службовець, а як людина. І це страшно було чути. Ви згадали про те, що це — пам'ять для майбутнього, і в мене була така асоціація з дзвінками на Чорнобильську АЕС під час аварії. Це дійсно тепер аудіовізуальна пам'ять для всіх нас. 

Як тривала робота над вашим фільмом? Наскільки це була сформульована ідея? Як ви розподіляли, що зараз ми поїдемо на вокзал, а зараз ми поїдемо деінде, а тоді ми будемо зустрічати людей з евакуації?  

Я розділяю це на два етапи. Під час знімання був період, коли ми просто командою фіксували все це як свідчення, докази цієї агресії, ми фільмували всюди, куди просто могли доїхати і мати дозвіл на зйомку. Ми тоді не знали, чи виживемо, було не до кіно. Але після тієї хвилі, коли звільнили Київщину, коли зрозуміли, що українська армія не просто вистояла, а визволила території, і що починається якийсь інший етап спротиву, прийшло інше усвідомлення — війна буде дуже довгою. І з цього моменту я до зйомок почала ставитись як до фільму. 

І ось тоді на запорізькому напрямку ми знімали майже відразу після того, як зафіксували евакуацію на Київському вокзалі. Я моніторила багато новин і вперше побачила, що починають забирати людей з Маріуполя. Згодом пішли звістки про те, що Маріуполь просто виносять під нуль і місцеві не можуть вибратися. Ми поїхали командою до Запоріжжя, де волонтери й волонтерки самоорганізували штаб допомоги людям, які евакуювались. У документальному кіно є елемент непередбачуваності — так само як ситуація, коли ти розумієш, що тобі треба щось зняти, але можливості для цього немає. Але з усвідомленням цього навесні 2022 року ми вже далі рухались у напрямку фільму.

Мені пощастило працювати з трьома, мабуть, чи не одними з найкращих операторів в Україні. Окрім того, що Вʼячеслав Цвєтков і Володимир Усик — талановиті кінематографісти, вони ще й приємні люди. З ними ми зняли, мабуть, найбільшу частину матеріалу. Коли ж у нас з'явився доступ до складної локації, а, наприклад, Вова чи Слава не міг, то ми працювали з Мішою Любарським. Він, мабуть, із трьох операторів — найчутливіший. Так вийшло, що ми з ним зафіксували найважчий морально епізод — у морзі. І він, я думаю, за це мене ненавидів. Мішо, вибач мені.



Знімальний процес. Фото надані командою фільму.

Я теж працювала як журналістка на початку. І Київщину, і вокзал, і все це також відчувала. Якось мій організм стабілізувався, і я не реагувала. Навколо було багато емоцій, горя, запитів — мене це не поплавило. Але на кілька днів загнало в цю емоційну яму, вже коли була ексгумація тіл у Бучі, коли все це підіймали і всі ніби стояли біля цієї ями. Я побачила, що там стоїть одна бабуся біля таких імітованих хрестів із трьома іменами, і зрозуміла, що це — її загиблі рідні. Це те, що мене вибило з колії. 

Як ви справлялись із цією роботою протягом двох років? Із цим балансом, щоб ще щось відчувати, але водночас залишатися документалісткою, яка може виділяти, що знімати, а що ні?

Це, мабуть, один із найголовніших челенджів під час зйомок цього фільму. Дійсно, дуже легко втратити сенситивність до того, що відбувається. Не знаю, чи мені вдалось її зберегти. Мені здається, що і сама війна, і те, що відбувається, і місця, де ми були, те, що ми бачили й поза кадром, воно, звісно, дуже мене змінило. Але на жаль, мені важко сказати, як саме. Ще додам, що ми, коли проводили морально важкі зйомки в морзі, дізналися, що там співробітники рятуються чорним гумором. Ну й серед військових ми знаємо про таке явище. Це насправді допомагає справлятися з тим, що ми не маємо бачити. Бо те, через що люди проходять зараз, мені здається, було тільки в описі якогось пекла. 

У фільма вже є міжнародні нагороди на Ризькому міжнародному кінофестивалі, на фестивалі в Римі й від Big Sky Documentary Film Festival. Завжди всіх цікавить, як реагує європейська публіка на те, що вони бачать. Чи відчувають вони також цю тишу, цей звук війни, як відчуваємо ми? 

Ми розуміємо, що кожна країна має історичний контекст, і це впливає на те, як люди ставляться зараз до війни, який мають інтерес до цього. Але те, що найчастіше кажуть про наш фільм, що це не те, що вони бачать у новинах чи читають на якихось платформах. Кіно їм дає більш імерсивно-об'ємну думку, через що люди проходять в Україні. 

Я теж чула, до речі, таку думку, що коли ти дивишся новини чи якісь змонтовані сюжети, то ти уявляєш, що тут просто все вибухає, летить на тебе, а люди продовжують жити життя. Вам вдалося передати все достовірно. Я думаю, для українців та українок тут буде дуже важливим відчуття звуку, звуку війни і цих переживань. Які у вас сподівання на український прокат, узагалі на те, як це показувати вдома? Це ж теж завжди челендж.

Я думаю, що в Україні цей фільм, можливо, буде більш потрібним через деякий час. Я розумію, що на Docudays UA прийдуть люди і будуть дивитися, але також усвідомлюю, що він дуже важкий для тих, хто глибоко переживає зараз складні емоції чи втому. Тому ми так і робили цю стрічку, щоб вона стала листом у майбутнє: актуальним та зрозумілим, без деталей і контексту. Ми так і обирали, що саме знімати, кожна сцена так побудована, щоб мова фільму була універсальною поза часом. У мене було відчуття, що наше кіно стане потрібним майбутнім поколінням, які не будуть точно пам'ятати, як почалася повномасштабна війна. 

Українська прем’єра фільму відбудеться на 22 Docuudays UA 7 червня, квитки на показ та повний розклад сеансів шукайте за посиланням.

Для глядачів і глядачок, які не зможуть відвідати фестиваль у Києві, стрічка «Пісні землі, що повільно горить» буде доступною онлайн 8 червня на DOCUSPACE.

Розмову записала Христина Яковин

Чільне фото: Богдан Розумний

22 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.