Цього року фізичну нагороду фестивалю Docudays UA створив український митець Сашко Долгий.
Директорка комунікаційного департаменту Дар’я Аверченко, а також артдиректор фестивалю Роман Бондарчук завітали до майстерні художника, щоб дізнатися більше про автора, розвідати історію його творчих знахідок, а також споглядати й задокументувати у фотофільм процес створення фестивальної нагороди під назвою «Гори скла». Про те, як відбувалося створення нагород, а також про вибір матеріалів та важливість памʼяті в часи війни читайте у матеріалі. Джерело: «Український тиждень»
Саша Долгий — громадський діяч, куратор, саундартист, митець. Дослідник змін міського середовища в контексті ідеологічних зсувів, способів репрезентації історії в публічному просторі та методів сучасного краєзнавства в різних регіонах України, збереження монументальної спадщини та поглибленій роботі з музеями. Учасник групи «Де Не Де». Засновник майстерні «ЕFIR», голова дослідницької та освітньої громадської організації «Інститут Звуку».
Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу над нагородами для фестивалю Docudays UA, як виникла ідея та які матеріали обрали?
Я роблю цьогорічні призи і це щось таке, як поєднання музики і всього іншого. Це як така штука, знаєте, синдром самозванця, подоланий постмодернізмом. Бо тепер людина може робити все, що завгодно.Мені насправді цікаво те, що я роблю. Я працюю в кількох напрямках, хоча раніше їх було більше. Музика — це важлива форма висловлення для мене. Хоча це більше саунд-арт, аніж класична музика. У мене є прилад — магнітна бандура, яку зробив сам. Це мелодік-нойз, нуарний, з якого можна отримувати цікаві звуки.
Але мене також цікавить, як інші люди висловлюються. Ще з 2003 року, коли побачив експериментальні жанри, стало зрозуміло, що все це відбувається не десь за кордоном, а прямо тут, серед нас. Я подумав: чому б не розвивати це далі? Відтоді відкрив своє перше місце — «Фір» на Лінській вулиці. Воно проіснувало шість років. А після його закриття з друзями заснували громадську організацію «Інститут звуку» і почали активно працювати — проводити резиденції для електронних артистів. Це мій вклад у розвиток цієї сфери.
Тож ви більше художник чи музикант?
Ні, я повар третього розряду.
Це жарт?
Ну, зараз я вчуся на біолога. Я еволюціоніст — мені це дуже цікаво.
Мистецтво — це одна з основних сфер, у яких я публічна персона. Я займаюсь цим свідомо вже багато років. Це моя основна діяльність. А біологія для мене — це пошук відповідей на питання про еволюцію, мислення і комунікацію з науковим середовищем. Тому я й пішов вчитися на біолога.
Як скло стало частиною вашої творчості?
Останні три роки я займаюсь склом. Після початку війни в мистецькому колі була криза. На перших місяцях війни мистецтво просто не існувало. Усі сили йшли на виживання. Цей період тривав близько року.
Але з часом, коли ми адаптувалися, з’явився час на осмислення. Мистецький генератор знову почав працювати — непомітно, але впевнено.
Ідеї почали з’являтися, як з побутового витягти мистецьке. Один з таких символів війни — заклеєні вікна. Вони мене вразили, адже зрозумів, що якщо прилетить ракета — скотч не допоможе. Але це сильний символ — війна. Я захотів створити вітраж. Раніше цим ніколи не займався. Боявся скла. У дитинстві мені казали, що уламок скла може дійти до серця за п’ять секунд, і цей страх залишився.
Потім я поїхав у резиденцію в Ужгород, де майже немає ракетних обстрілів, і вирішив спробувати зробити перші вітражі, використовуючи цей символ скотчу на вікнах. Я думав, що просто накреслю маркером і дам у майстерню вирізати. Але Наталка Лісова сказала: «Виріж сам». Я дуже злякався, але ця думка засіла в мені.
Коли прийшов час, я таки вирізав сам. Це було вже у Києві. Я почав працювати у своїй майстерні: купив склоріз і поступово почав створювати об’єкти.
Які елементи ви використовуєте для своїх об’єктів?
Використовую уламки скла, які збираю після прильотів. Це не спеціальне скло, а те, що було чиїмось вікнами. Ті сліди фарби, подряпини — я їх залишаю. Це частина реальності, справжнє віконне скло.
Ці вітражі є ілюстрацією трагедії. Через ці вікна дивилися на світ, мріяли, а потім все розліталося — скло, мрії, життя. Я бачу ці уламки як частину того, що могло бути побачено. Думаю, якщо все це зібрати, вийшло б кілька телескопів скла.
Що означають ці роботи для вас?
Це «Гори скла». Це краса, але трагічна краса. Я не хочу, щоб ми забули, тому хочу, щоб це було зафіксовано як документ часу. Мої роботи будуть нагадуванням про те, що ми пережили.
Коли Даша запропонувала створити нагороди для Docudays UA, я спершу сумнівався, чи не буде дисонансу, але зрозумів, що це і є фестиваль документального кіно. І ці нагороди теж будуть документом часу. Це не про перемогу, а про пережите.
Я не хочу, щоб ми забули, і хочу, щоб через сто років люди побачили ці уламки скла, знали, як ми пережили війну, як ми гинули. Це моя форма пам’яті.
Як ви збираєте уламки скла для своїх робіт?
Я прошу людей допомогти. Напишу в інстаграм, якщо потрібно скло з певного місця, і люди відгукуються. Я отримую коробки з уламками з різних міст, наприклад, з Сум чи Херсону.
Люди справді допомагають. Я розумію, що хтось може подумати, що я «хайпую» на трагедії, але для мене це важливо — це документ часу. Це частина нашої історії, і її треба зберегти.
Чи є у вас особливі плани для створення нагород?
Всього буде вісім нагород, кожна з них унікальна. Я вибираю уламки так, щоб композиція була візуально цікавою, і на кожній буде гравіювання — з якого міста цей уламок скла.
Ці нагороди не тільки фізичні об’єкти, але й свідчення того, що ми пережили. Я планую працювати над ними ще деякий час. Це не просто виготовлення — це частина пам’яті, яка залишиться.
Як ви сприймаєте реакції людей на ваші роботи?
Я розумію, що не всі можуть зрозуміти, для чого це потрібно. Але це пам’ять, і я не сумніваюся, що це потрібно.
Фото: Валентин Кузан
22 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Міжнародного фонду «Відродження». Думки, висновки чи рекомендації необов'язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
