Продовжуємо цикл інтерв’ю з українськими режисер(к)ами повних метрів розмовою з Мариною Нікольчевою, авторкою фільму «Одного дня я хочу побачити тебе щасливим». Стрічка бере участь у спеціальній програмі «Міцні конструкції». 

Про кіномову любові у стрічці. Як ти шукала візуальну мову для передачі близькості і любові між вами? Чи вона сама віднайшлась?

Я дуже рада, що любов відчувається у цьому фільмі. Але я не шукала кіномову, щоб її передати. І думаю, що якби я робила це спеціально — нічого би не вийшло. Все було навпаки. На початку роботи над фільмом я не уявляла себе як активну героїню фільму. Я намагалася тихо і не відсвічуючи знімати Максима. Факт усвідомлення, що я маю бути присутньою в кіно, зʼявився згодом і випадково. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я опинилася у Празі. Єдиним способом продовжувати знімальний процес було записувати наші відеодзвінки. Так я потрапила на екран. Монтуючи цей матеріал, я зрозуміла, що потрібно шукати кінематографічні способи, якими можна передати моє ставлення до подій. І, як я собі уявляю, відчуття любові почало зʼявлятися у момент, коли в кіно почала зʼявлятися ця перспектива. Більше скажу: один з найважливіших моментів у конструюванні цього фільму — не звалитися в милування почуттями. Якби ми це зробили, у нас вийшла би пласка мильна драма. А так вийшла драма, жанр якої дуже важко визначити.

Інтимність. У фільмі доступ камери до інтимного, потаємного, емоційного дуже широкий. Де для тебе пролягала межа, за яку ти не була готова пускати сторонніх? Чи була ця межа? 

Цей фільм розповідається від мого імені. Але більш ніж вісімдесят відсотків фільму на екрані знаходиться інша людина — Макс. Тому простір інтимності визначала не я, а він — куди він був готовий пустити мене зі своєю камерою, туди я і йшла. Переді мною було лише два завдання. Перше я перед собою формулювала так: знімати максимально інтимне кіно, інакше не вийшло би «чесного» фільму про життя пари, але при цьому не образити Максима. Не вмикати камеру в момент події, факт зйомки якої він протрактував би як «моральну зраду заради майбутнього успіху фільму». І тонкість полягала у тому, що оскільки Макс — режисер, він завжди в моменті розумів, що і для чого я роблю. Тому, наприклад, в фільмі немає жодної відвертої сцени наших сварок. Такі моменти показані іншим чином. Друге завдання, яке стояло переді мною, — не зіпсувати той відвертий матеріал, що подарував мені Макс, монтажем, загортанням історії у надто штучну конструкцію. Я дуже сподіваюся, що в мене це вийшло. 

Як ти зрозуміла, коли фільм стався і можна перестати знімати?

Це пряме кіно, яке розповідає історію персонажів у хронологічній послідовності. Працюючи із таким проєктом, зрозуміти, що зйомки фільму закінчилися — дуже легко. Треба лише дочекатися, коли більшість ліній фільму завершилися. Так воно і сталося. Ледь не в єдиний момент. Більше конкретики не скажу, бо це буде великий спойлер до фільму. 

На якому етапі ти почала монтувати фільм? Під час зйомок чи вже коли завершила їх?

На етапі зйомок. Я завжди монтую матеріал на етапі зйомок — це допомагає глибше зрозуміти, що ти зняв: що працює, а що ні. Якого типу матеріалу не вистачає, щоб склалася історія. Які візуальні рішення працюють, а які ні. Про що взагалі історія, яку розкаже фільм. Тоді краще розумієш, яких сцен шукати в реальному житті героїв.



Який з твоїх улюблених моментів не увійшов до фінального монтажу?

У фільмі був альтернативний початок — сцена, яка мала би ємко познайомити глядача зі мною та Максимом і у якийсь спосіб пояснити, що ми режисери-документалісти і пара. Я довго шукала таку сцену, але не знаходила. І в певний момент придумала провокацію — зняла, як захожу додому, відкриваю двері. Далі йду до ванної кімнати. Чую, що Макс приймає душ. Прошу в нього дозволу зайти попісяти. Заходжу. Сідаю на унітаз і знімаю те, що відбувається переді мною, — шторку душу, за якою Макс миється. У певний момент, Макс відкриває шторку, усвідомлює ситуацію і красномовно реагує. Дуже смішна сцена. Якось ми пітчили кіно, показуючи її. Той вечір був моїм режисерським фурором — я ніколи не бачила, щоб аудиторія так реагувала на матеріал. Люди буквально сповзали зі стільців від сміху. Але в готовий фільм ця сцена не увійшла. Бо в фільмі більше немає провокативних сцен, немає загравання з тілесністю. Використати цю сцену було би маніпулятивно щодо глядача. Тому ми від неї відмовилися.

Фото: кадри із фільму «Одного дня я хочу побачити тебе щасливим»

23-й Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Державного агентства України з питань кіно. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.