Журі спеціальної відзнаки «RIGHTS NOW!» цього року сформоване з людей, які працюють із різними вимірами сучасної реальності — від стратегічного осмислення суспільних трансформацій до безпосереднього досвіду війни, гуманітарної роботи та дослідження інформаційних впливів. Серед них — Леся Литвинова, багатьом відома як волонтерка. Утім Леся вперто не називає себе так, коли йдеться про її фонд. Вона завжди наголошує: «Це моя робота, за яку я отримую зарплату». І потім зі сміхом додає: «Хоча назвати це зарплатою важко».

Після 2014 року, з початком російсько-української війни, вона покинула кар'єру режисерки й заснувала фонд «СВОЇ», який допомагає людям із тяжкими хворобами та людям, які втратили житло й цілі міста через Росію. На початку повномасштабного вторгнення жінка доєдналася до ЗСУ, зараз вона ветеранка. Про війну, цивільне життя, ідентичність та документальне кіно з Лесею поговорила журналістка й письменниця Наталія Бушковська.

Цьогоріч Docudays UA спільно з БФ «Гуркіт» та БФ «СВОЇ» збирають на евакуаційний транспорт та на лікування поранених військових. Ви можете підтримати збір за посиланням.

В одному зі своїх інтерв'ю ви заперечували, що є волонтеркою. Скажіть, якщо вас запитати «хто ви», що б відповіли?

На одній зустрічі мене представили так: «А оце Леся — спеціалістка з усякої х...йні». Найточніша самоідентифікація, але її нікуди не всунеш, на жаль.

Я переконана, що ми всі неодновимірні істоти й існуємо в цілій купі вимірів. Іноді на перший план може вийти ідентифікація «мама» — і все інше не має жодного значення. Я часом перетворююсь на таку абсолютно класичну квочку, яка намагається закрити своїх курчат і при цьому втрачає залишки здорового глузду.

Інколи я — «ветеранка». Особливо, коли зустрічаюсь з людьми поза власною бульбашкою. Часом — працівниця благодійного фонду. А ще — волонтерка в класичному розумінні, коли беруся за завдання поза межами фонду. Кожного разу самоідентифікація різна. Єдина, яка не змінюється з часів Майдану: я — українка. 

У мене справжня етнічна суміш: мама народилася у Новоросійську, в родині з єврейською та російською лініями, обидві з яких зазнали репресій. З боку батька — кубанські козаки, і українців там навіть менше, ніж половина. Мій колега колись сказав: «А ти у нас — химера етнічна». Мені завжди було абсолютно байдуже, якої я національності — однаково добре почувалась з усіма, на всіх мовах, в усіх релігіях. 

Але на Майдані, після перших смертей, після усвідомлення, наскільки все, що відбувається, пов'язане з ідентичністю, — щось для мене змінилося назавжди: «Я — українка» проросло в мені абсолютно кривавим чином. Це єдине, що з мене нікуди не подіти.

Інколи ветерани кажуть, що повернення до цивільного життя — чи не найважчий досвід. Точно не простіший за вихід «на бойові». Ви пережили фронт, поранення, демобілізацію. Чи погодитесь ви з цим твердженням?

«Там» дійсно простіше. Я підтверджую це.

Чому?

Все дуже просто. На війні яскравіший поділ на полярні речі. Є свій, і є ворог. Я можу не погоджуватись зі своїм, але на виході він — мій, і я — його. І я буду покладатися на нього, а він — на мене. А з того боку — ворог, і це не викликає у мене жодних рефлексій. Усі, хто прийшли на війну проти України фізично, втрачають абсолютно будь-яке право на моє ставлення до них як до людини, яка мала дитинство, переводила бабусю через дорогу чи рятувала кошеня. Це безумовний ворог — і це просто.

На війні краще відчувається контроль і локальна відповідальність. У конкретній задачі все залежить від тебе: як себе поводиш, наскільки підготовлений, чи добре підібрав спорядження, чи не полінувався перевірити кожну дрібницю, зв'язатися із суміжниками, закинути в наплічник зайвий турнікет або додаткове обладнання. Це твоя зона контролю.

Випадкові прильоти, постріли і увесь цей безглуздий рандомайзер однакові що там, що тут, але в тилу ти не можеш це контролювати. Ти пасивний спостерігач, і від цього спочатку я просто божеволіла.

Я не вважаю, що повернулась до цивільного життя. Повноцінне повернення до мирного побуту — неможливе. Це заперечення самого факту продовження війни. Мій 18-річний син обирає професію з розрахунку на користь війську і вчить тактичну медицину. Мій чоловік все ще в армії. Про яке цивільне життя я можу говорити?

Я розумію, чому в суспільстві знову і знову порушують тему завершення війни. Це захисні механізми. Якщо не здатен захищатися тим, що готуєшся до армії і тримаєш себе в робочому стані, доводиться боронитися думкою, що рано чи пізно воно закінчиться. Я не відчуваю, що війна закінчиться в осяжні для мене строки. Тому мені треба весь час тримати себе у формі, готуватися, вчитися.

Зараз у публічному просторі активно говорять про права цивільних — і значно тихіше про права тих, хто воює. Але військовий — це той самий цивільний, якого мобілізували вчора. Як ви це відчуваєте зсередини: ваші права стали менш важливими в той момент, коли ви встали до зброї?

У мене є право боротися за себе, за своїх дітей і за свою державу.

Тобто ви дивитесь на це як на право, а не як на обов’язок?

Це і право, і обов'язок. Розумієте, я була у тій хвилі, коли добровільно пішло багато людей. Мені складно сказати, що відбувається в інших підрозділах і у людей, які потрапили в армію за інших обставин. Але ті, з ким я мала честь воювати, ховали свої діагнози, обманювали ВЛК, приховували свій вік і робили все, щоб реалізувати право стати до зброї. Це люди, яких я поважаю.

Вихід з цієї бульбашки завжди для мене ніби вихід в інший світ. Я не можу поважати тих, хто розповідає, що вони для чогось не народжені. Що вони «людина в статусі людина». Це все одно, що хтось сходив у туалет і каже: «Прийдіть, витріть мені дупу, бо я не народжений для таких неприємних речей».

Ви тепер можете дивитись документальне кіно про війну не лише як режисерка, але і як військова, ветеранка. Як, на вашу думку, може впливати на нас документальне кіно?

Має бути велика кількість фільмів різної спрямованості: для дітей, для інтелігенції, для потенційних військових, для людей похилого віку, для тих, хто сумнівається. На кожну аудиторію — свій продукт. І чим більше буде якісного, підкреслюю, — якісного продукту, — тим краще.

Наприклад, я отримала абсолютне задоволення від фільму «Паляниця». У ньому війна показана через двох художників, стріт-артистів, як вони проходять трансформацію, як змінюються. Таке гарне кіноспостереження. І я побачила, наскільки воно важливе для зовсім іншого прошарку людей, з яким я напряму не перетинаюсь.

А ще я була вражена роботою «2000 метрів до Андріївки». Спочатку я боялась іти на фільм. Думала, накриє флешбеками. Натомість відчула себе в безпеці, наче вдома. Мені були зрозумілі й близькі всі персонажі. Я дуже сподіваюсь, що таке чесне кіно вплинуло і на глядачів, які не є військовими. 

Фото надані Лесею Литвиновою.

23 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Державного агентства України з питань кіно. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.