Щороку під час Docudays UA ми дивимося та відзначаємо нагородами фільми, створені литовськими документаліст(к)ами або у співпраці між Україною та Литвою. Цьогоріч ми раді поділитися спеціальною програмою кіно, що осмислює та розглядає в деталях контекст цієї країни та її кінематографічну традицію. Єва Сініцайте — директорка Програмного відділу найбільшого фестивалю документального кіно про права людини у Литві Inconvenient Films — написала, які саме фільми увійдуть до підбірки та чим вони особливі.
Литва має напрочуд сильну традицію документального кіно, що бере свій початок у спадщині балтійського поетичного документалізму та продовжується першим поколінням авторів/-ок незалежної Литви. Надихаючись цією кінематографічною спадщиною, вони досягли того, що спершу здавалося неймовірним — особливо для такої маленької країни, яка лише починала відбудовувати себе після відновлення незалежності. Такі режисер(к)и як Аудрюс Стоніс здобули литовському кіно міжнародне визнання, його короткометражний документальний фільм «Земля сліпих» (1992) отримав премію «Фелікс» Європейської кіноакадемії за найкращий документальний фільм. Арунас Мателіс створив, ймовірно, найбільш титулований на міжнародному рівні литовський фільм — «Перед поверненням на Землю» (2005). Стрічка здобула визнання не лише в Європі — отримавши нагороди на фестивалях IDFA, DOK Leipzig та ZagrebDox, — а й перетнула Атлантику та здобула премію Гільдії режисерів Америки за видатне режисерське досягнення в документальному кіно.
Кадр із фільму «Кислотний ліс»
Фільми, створені жінками-режисерками, як-от Ґієдре Жицкуте, Ліна Лузіте та Ґієдре Бейноруте, перебувають на чільному місці сучасного документального кіно у Литві. Ця програма прагне підкреслити силу, різноманітність та оригінальність жіночих голосів у цьому полі, які продовжують його формувати, розширювати та переосмислювати. Маючи досвід з театральної сфери та візуального мистецтва, Руґіле Барздюкайте — режисерка першого фільму з нашої підбірки, створила одну із найпереконливіших робіт-спостережень останніх років — «Кислотний ліс» (2018). Через зображення вмираючого лісу, населеного бакланами й переповненого турист(к)ами, стрічка пропонує новий погляд на взаємини між людьми й тваринами, кидаючи виклик глибоко вкоріненим антропоцентричним способам бачення світу. Робота є водночас глибокою та грайливою — за цими ж якостями визначали оперу Руґіле «Сон і море», створену у співпраці з письменницею Вайвою Грайніте та мисткинею Ліною Лапеліте, яка здобула «Золотого лева» на Венеційській бієнале у 2019 році.
Кадр із фільму «Ніжні воїтельки»
Режисерка Марія Стоніте розпочинала свою кар’єру зі створення короткометражних ігрових фільмів і поступово перейшла до документалістики. Її роботи чутливі й уважні до світу — вони зосереджуються на людях, як у «Гори для сходження» (2016), чи на метеликах, як в роботі «Одне життя» (2019). Її дебютний повнометражний документальний фільм, включений до кінопрограми, — «Ніжні воїтельки» (2019) розповідає про трьох молодих жінок, які добровільно долучилися до литовського війська, створеного для захисту від Росії, і служать у переважно чоловічому середовищі. Фільм демонструє, як співчуття та терпіння можуть розкрити внутрішній світ героїнь, передаючи найглибшу інтимність, що лежить у серці документального кіно.
Кадр із фільму «Святі руйнувачі»
До програми також увійшла одна з найбільш самобутніх постатей литовського кіно — Айсте Жегуліте, чиї фільми формуються з ґрунтовного дослідження та уважного спостереження. Її поетичний підхід і відданість осмисленню тем життя та смерті (як у людському, так і в нелюдському світі) втілилися у «Анімус анімаліс» (2018), що залишається однією з найбільш оригінальних литовських документальних стрічок останнього часу. У своїй новій роботі «Святі руйнувачі» (2025) режисерка приймає сміливе творче рішення, зміщуючи фокус із тварин на мікрогриби та ще глибше занурюючись у роздуми про природу смерті. Вражаючий список фестивальних відборів лише підтверджує унікальність її мистецького голосу.
Чільне фото: кадр із фільму «Ніжні воїтельки»
23 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Державного агентства України з питань кіно. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.
