Виставка «Ласкаво просимо, вхід заборонено». Кураторський текст

Наприкінці дев’яностих фотограф Олександр Чекменьов разом з іншими кореспондентами приїздить знімати закриту психіатричну лікарню в невеликому місті Овручі. Чекменьов працює з плівкою та структурує зняте у дві серії: кольорову, репортажну — та чорно-білу, постановні портрети.

                                                           

Поява психіатрії як окремого напрямку науки та медицини обумовлена багатьма історико-культурними факторами. Ця генеза також вказує на зв’язки «психіатричної лікарні» з тюремними закладами та логікою виключення із соціуму. Історична та культурна обумовленість проблематизує кордони між патологією та нормою, оприявнює їхню рухомість.

 

«Безумство» та ментальні захворювання — категорії, семантично та історично пов’язані з мистецькими практиками, в основі яких — естетичне, чуттєве, ірраціональне. Звісно, в самій концепції мистецтва протягом ХХ та ХХІ століть відбулося чимало змін: технічна відтворюваність творів, підваження ексклюзивного статусу митця та інституцій тощо. Однак, попри всі тектонічні зрушення, фігура «художника» досі перебуває під впливом модерністської концепції — частково через те, що саме в модерний період вона набула більшості сучасних рис. До того ж, не так легко позбутися настанови, що в основі заняття мистецтвом лежить особливий погляд на знайомі речі, загострені рецептори сприйняття. А роль митця передбачає modus vivendi, альтернативний, так би мовити, «звичайному» способу життя: постійне занурення в психічні процеси та дослідження їхніх кордонів.

 

Дві умовні частини проєкту — репортажна та постановна — створюють драматургічну напругу, яка формується навколо категорії «погляду». Звичні механізми сприйняття налаштовані на швидке зчитування значень. Погляди людей, що потрапляють у кадр, стають підґрунтям для інтерпретації виразів обличчя, тривалості зйомки, випадковості чи примусовості події. Однак ментальне захворювання ніби іншує психічні процеси та їхні зовнішні прояви, змушуючи перебувати в постійному тонусі в пошуках значення.

 

Безумовно, поділ на постановні та непостановні світлини є надзвичайно умовним з огляду на все, що ми знаємо про проблему документальності, пов’язану з фотографічним засобом виразності. Втім, це розрізнення дозволяє окреслити лінію смислової напруги.

 

Репортажна кольорова частина проєкту унаочнює тамтешнє соціальне життя та взаємодії — тобто ті елементи, що певною мірою споріднюють психіатричну лікарню з будь-яким соціальним інститутом. Чорно-біла постановна частина врізається в структуру фотосерії протилежним значенням. Центральне кадрування, однакові правила позування та одноманітна пластикова лілея в руках прочитуються як натяк на примусовість і спосіб життя в закритому закладі.

 

Якою подією було позування зі штучною квіткою для кожної людини з портрету, зробленого в провінційній психіатричній лікарні кінця дев’яностих? Чи відчуваємо ми певну відповідальність або навіть провину через те, що не знаємо їхніх історій, імен? Або, навпаки, вітаємо таку свободу сприйняття, не обтяжену конкретикою? Чи радіємо ми можливості вгледітися в обличчя та деталі побуту, що зазвичай лишаються в тіні? Чи, навпаки, уникаємо споглядання та почуваємося травмованими цією зустріччю?

 

Текст: Олександра Набієва

18 МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
26 – 
березня
4
квітня 2021