З 28 жовтня по 3 листопада в Ляйпціґу відбувся один з найбільших європейських фестивалів документального кіно – DOKLeipzig.
Цього року три українських стрічки бради участь у головних конкурсних програмах фестивалю: «Сери та сеньйори» Олександра Течинського, «У кутку» Дмитра Тяжлова та «Хворісукалюди» Юрія Речинського. Наш програмний координатор Дар'я Бассель поїхала на DOKLeipzig, подивилась кіно і привезла декілька цікавих спостережень.
Я пам'ятаю, як з'явилося шоу «За склом». Ми дивилися його всією родиною. Це було перше реаліті-шоу на пост-радянському просторі. Зараз можна впевнено сказати, що воно змінило нашу реальність. Розуміння того, як глибоко ти можеш проникнути в інтимне життя незнайомої людини (і те, що ти взагалі можеш зробити це ось так відкрито, не ховаючись), трішки підірвало мозок, я думаю, кожному. Правила гри змінилися.
Кілька років тому я прочитала одне з інтерв'ю Маріни Разбєжкіної, де вона звертає увагу на те, як змінилася наша гра сьогодні. Були чергові зіткнення народу з міліцією, студентка Разбєжкіної знімала, як менти, заламавши руки якомусь «правопорушникові», вели його до бобіка. Аж раптом у кадр потрапив натовп людей, які, ми це знали, співчували «правопорушнику», але нічого не робили. Їх було багато, вони знімали, клацали спалахами. То були журналісти. Так ось коли ці журналісти зі своїми камерами потрапили в кадр і ми їх побачили, ця реальність змінилась іще на дещицю. Змінилося наше ставлення до «головних героїв».
Ми сидимо з Юрою Речинським на DOKLeipzig’у й обговорюємо з молодими німецькими кінематографістами їх новий проект. Фільм про пам'ять. Дідусь режисера воював ув Україні під час Другої світової. Минуло багато років, дідусь живий, але геть утратив пам'ять. Його внук, документаліст-початківець, приходить до нього й розмовляє з ним. Він розмовляє з ним про все підряд, та дід навіть не розуміє, хто перед ним. Раптом онук випадково виходить на слід – єдине, що дід в змозі бодай уривчасто пригадати, це його життя в Україні. Внук береться за пошуки в Україні слідів дідового минулого, аби спробувати відновити його пам'ять. Це все – передісторія, яку режисер розповідає, але яку не збирається включати у фільм… У фільмі буде Україна, місця, які, як сподівається режисер, ще вціліли, люди, які, він сподівається, ще живі… і тут Юра запитує: «А чому ти не хочеш включити себе в це кіно? Стати головним героєм?»
Для мене на DOKLeipzig’у всі фільми розділилися, загалом, на дві групи. Фільми, де режисер лишається за кадром, і фільми, в яких головний герой – режисер. В основному він, звісно, досліджує себе. Глибоко, відверто, щиро. Інакше не вийде фільму. Або – часто – інакше не виживе головний герой. Наприклад, наркоман зі стажем, з підозрою на ВІЛ. Він намагається зістрибнути з героїну та налагодити стосунки з сім'єю та зі світом. Фільм закінчується, у залі вмикається світло і на сцену виходить знічений та радісний той самий наркоман, він же – режисер. Історія, розказана у фільмі, закінчується тут, на сцені, перед твоїми очима. Інтерактив. Прямо зараз ти можеш «клікнути» – поставити питання героєві й картинка зміниться, й сюжет рушить в іншому напрямку. При цьому – все реально.
Трейлер фільму Everybody’s Child, реж. Ґаррі Фрейзер, Великобританія, 2012
З цього моменту починається якась зовсім інша історія. Вона вже не про кіно. Вона про ефект присутності. Про хитке відчуття хиткої реальності, яке ми намагаємося здобути, а нам усе мало. Нам мало реальності.
Дар'я Бассель,
програмний координатор Docudays UA
Подорож здійснено за підтримки Програми і3 «Ідея – Імпульс – Інновація» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України».
