Восени режисерка Поліна Мошенська відвідала одну з найгучніших подій культурного та кінематографічного життя Південної Європи - Міжнародний кінофестиваль у Салоніках. Для сайту docudays.org.ua вона написала про те, якому кіно сьогодні віддають перевагу греки.

­Салоніки – місто контрастів. Принаймні для мене. Звичайно, для місцевих жителів усе це буденне життя: залишки античних споруд поруч із баскетбольним майданчиком, старовинний храм та римська агора по сусідству зі звичайними житловими будинками, церква і великий торгівельний центр в одній споруді. Втім, організатори Міжнародного кінофестивалю у Салоніках TIFF (Thessaloniki International Film Festival) вважають, що створювати контрасти і поєднувати ігрові й неігрові стрічки в одній події неправильно, тому розділили його на дві сесії.

Моє знайомство з грецьким фестивалем почалося з ігрового кінематографа. Церемонія відкриття 55 Міжнародного кінофестивалю у Салоніках була напрочуд спокійною та демократичною. Короткі виступи арт-директора фестивалю Дімітра Іпідеса та мера міста Салоніки Янніса Бутаріса (який на вечірці-відкритті був також діджеєм). Фільмом-відкриття був обраний призер цьогорічного Каннського кінофестивалю «Білий бог» («White God») угорського режисера Корнеля Мундруцо. За словами режисера, стрічка розповідає про проблему расизму. Для мене це також фільм про людяність.

Головний кінотеатр із символічною назвою «Олімпіон» розташований на площі Арістотеля. Інші кінотеатри – у дуже атмосферній портовій частині міста. Офіси організаторів, а також місця вечірок розміщені в індустріальних приміщеннях портових складів, які вже давно слугують виставковими майданчиками, галереями і кафе.

Цього року кіно Греції відзначає своє сторіччя. Перший фільм, який я переглянула, був «Стратос» Янніса Ікономідіса («Stratos», Yannis Oikonomidis) про професійного кілера із бурхливим минулим, який працює у пекарні і у фіналі приносить себе в жертву заради порятунку маленької сусідської дівчинки. Особливий стиль, беземоційність, доведена до абсурду, ненормативна лексика, нестандартні операторські плани, що дуже тримають увагу під час перегляду. Гарний початок знайомства. 

Другий фільм режисера Дімітріса Коллатоса (Dimitris Kollatos) під спекулятивною назвою «Помста Діоніса» («The Revenge of Dionysos») витримати  я не змогла. Враження від перегляду дивні: важко зрозуміти доцільність такого кіно загалом. Виявилось, що режисер є також засновником політичної партії. Можливо, ця діяльність для нього більш успішна.

Чудовий фільм «Фальшива монета» Йоргоса Тцавеласа («Counterfeit Coin», Yorgos Tzavellas) – класика грецького кіно 1955 року. Це фільм нуар, комедія, драма, чудова акторська гра, побут, стосунки та взаємодії людей із різними соціальними статусами.

Особисто для мене відкриттям фестивалю були ретроспектива та новий фільм шведського режисера Роя Андерссона «Голуб сидів на гілці, розмірковуючи про буття».  Стрічка отримала «Золотого лева» на цьогорічному Венеційському кінофестивалі. Тут є все, що відрізняє якісне авторське кіно: чорний гумор, гротеск, виваженість побудови кадру, живописність і статичність планів, стиль персонажів, сни, масштабні сцени, дуже камерні сцени, інтимність та абсурдність, натуралістичний сюрреалізм.

Хотілось би також написати про кілька фільмів, які справили сильне враження своїм особливим стилем зйомки. Американський фільм «П’ять зірок» («Five star») режисера Кіта Міллера (Keith Miller) про вуличні закони життя Брукліну. Цей ігровий фільм більше схожий на документальний, коли відбувається повне занурення в атмосферу та стосунки людей, а виразна (не)гра акторів будується на межі гри-проживання характерів.

Або французька стрічка «Фіделіо – Одіссея Еліс» Люсі Борлето («Fidelio – Alice’s Odyssey» Lucie Borleteau) про жінку-інженера на кораблі. Тут документальна зйомка була наявна як свідомий прийом створення фільму. Режисерка схвильовано зазначила, що показ стрічки на фестивалі особливо важливий і має прямі асоціації (порт, Одіссей, а також той факт, що саме у грецькому кіно починала свою кар’єру актриса, що виконала головну роль). В особистій розмові виявилося також, що в родичів чоловіка Люсі – українське коріння.

Варто зазначити, що документальний настрій зйомок є виразною тенденцією цьогорічного кінофестивалю. Режисери, а разом з ними й оператори, так вибудовували плани, щоб глядачі сприймали екранну реальність як власну і максимально абстрагувалися від відчуття, що реальність – ілюзорна. Це стосується як картин, що зображають соціальні теми, так і зв’язок людини з природою. Все це налаштовує на другу частину фестивалю в Салоніках – 17-й фестиваль документального кіно, що відбудеться з 13 до 22 березня. Організатори готують велику програму, ретроспективи та особливу частину документального ринку (Doc Market). Знаю, що кілька українських фільмів розглядає відбірна комісія, тож будемо стежити за подальшими документальними новинами.

Повертаючись до ігрової частини фестивалю, зазначу, що церемонія закриття була менш лаконічною, ніж відкриття: багато доповідачів, багато нагород у вигляді профіля Александра Македонського. Бурхлива реакція аудиторії на репліки, в яких згадувались сучасні політичні діячі. Слід зазначити, що всі нагороджені фільми мали виразний соціальний фокус.  А стрічка «Плем’я» Мирослава Слабошпицького отримала нагороду за найкращу режисуру. Емоційно це був дуже хвилюючий момент. 

Настрій фестивалю загалом був легким і приємним: без червоних доріжок, без натяку на гламур чи патетичність, із гарними та професійними організаторами, волонтерами, дегустацією грецького вина, морем, вечірніми променадами вздовж набережної та розмовами про ігрове та документальне кіно. Ще були смачні каштани, великі кораблі, Олімп на обрії та грецький блюз «ребетіко». 

Поліна Мошенська