Ми так часто чуємо про те, що надлишок зображень насильства в медіа притлумлює нашу сприйнятливість і здатність співпереживати, що сама ця думка вже давно зрівнялася з подібними картинками.
А вперше про це заговорили всього півстоліття тому, в часи війни у В'єтнамі, й ось чому:
«Знаєш що? Це перша війна в історії, за якою всі можуть спостерігати наживо. Ніхто раніше не бачив війну так близько. Ніхто не зможе сказати "якби я тільки знав". Тепер усі це знають і бачать. Бомби вбивають справжніх людей, а кулі роблять справжні діри. Бідні загублені сироти, заведені суспільством у глухий кут! А потім що? Жаль? Страх? Але це відбувається всередині меблів наших будинків. Не у В'єтнамі, не в голові, не на вулиці, а всередині предмета меблів. Ми не боїмося своїх меблів. У нас війна у В'єтнамі – в нашій кімнаті, як карта битви у дідуся».
Це цитата з найкращого, на мій погляд, документального фільму про війну – «Далеко від В'єтнаму» ("Loin du Vietnam", Франція, 1967). Відтоді кількість «меблів у наших будинках», що показують зображення воєн і терактів, збільшується з геометричною прогресією. Багато хто знає це відчуття ніяковості, коли ти гортаєш стрічку в фейсбуці з фотографіями «звідти», не зупиняючись, або ж перемикаєш вечірній випуск новин на рятівний серіал (і боже збав, якщо мене хтось запідозрить у докорі).
Фотографії Олександра Глядєлова виявити всередині меблів практично неможливо (спробуйте, я шукала). Але їх можна побачити в галереї «Дім Миколи» в рамках 12-го фестивалю Docudays UA, на виставці «Чуєш, брате?» – близько 60 світлин, які розповідають про революцію та війну в Україні.
І ось одна з багатьох причин, чому варто це зробити.
Глядєлов досі знімає так, як знімали півстоліття тому – на чорно-білу плівку, використовуючи аналогову камеру з ручним наведенням фокуса, механічним взводом затвора і без функції «серійна зйомка» – і ця технічна, здавалося б, деталь, робить його роботи принципово відмінними від потоку, що проходить перед нашими очима щодня. Знімати таким чином в епіцентрі бою практично неможливо, а тому фотографу доводиться вдивлятися в те, що відбувається в проміжках. Іншими словами – знімати не момент знищення, а життя. Потім він проявляє плівки і друкує фотографії вручну, що вимагає часу. Знімати таким чином новини неможливо, тому фотографу доводиться вдивлятися в те, що не швидкоминуче.
Мій друг, який часто буває в зоні військових дій як журналіст, сказав мені якось, що найстрашніше, що він там бачив – це дерева, пошматовані артилерійськими снарядами. Серед світлин Глядєлова є й одна про такі дерева. Цей знімок говорить мені про артилерійські обстріли в сто разів більше, ніж палаючі боєголовки «градів», і навіть більше, ніж зруйновані житлові будинки (адже, зрештою, їх так часто показують у новинах).
Вдивляючись в обличчя солдатів, які мирно дрімають між боями або перечікують артобстріл в укритті, я бачу все ті ж зламані дерева. Багатьох із них уже немає в живих. Але тривога і надія в їхніх очах передається через ці фотографії, як вибухова хвиля, практично не натрапляючи на опір.
Юлія Сердюкова, координатор фотовиставок та майстер-класів Docudays UA
Виставка проходитиме 19-26 березня 2015 у Галереї «Дім Миколи» (у Київському палаці дітей та юнацтва), вул. Івана Мазепи, 13. Години для відвідувння: 12.00-18.00.
Презентація за участі автора відбудеться 22 березня о 16.30.
