Цього року вже традиційна фестивальна програма DOCU/ART, яка два роки тому символічно почалася з фільму «Ай Вейвей: Ні про що не шкодуй», змінює свій вектор. Два роки поспіль ми показували художників-активістів, які у своїй творчості невтомно шукали свободи від свавілля режиму, політичної тиранії та забобонів суспільної думки. Минулого року протестний потенціал мистецтва підтвердила сама історія. Українська історія. Але разом із тим вона позбавила нас можливості романтизувати мистецтво, вважає кураторка програми Ольга Бірзул. Прийшов час поговорити про те, чим воно може загрожувати і які пастки у собі ховає.
Мабуть, почати треба з того, що всі три фільми з добірки DOCU/ART – безперечні фестивальні хіти. У високому рівні їх художньої якості можна не сумніватися: всі режисери назбирали кінонагород. Додам лише, що жанрове різноманіття фільмів теж напрочуд вдале: талановита анімація для дорослих «розумників» від Мішеля Ґондрі, героїчний і видовищний епос від Віма Вендерса і Джуліано Сальґадо та захопливий детектив від дуету Сема Каллмена та Дженніфер Ґраусман. Але зібрало їх докупи не тільки це, а й стовідсоткове попадання у проблему маніпулятивної сили мистецтва. Докладніше про це ми будемо говорити на території партнера програми PinchukArtCentre. Ольга Тихонова, кураторка дискусійної платформи DOCU/ART, готує цікаві зустрічі, про які ми докладніше розкажемо у наступному анонсі.
Але чому саме маніпулятивність у мистецтві? Порушуючи це питання, ми від початку розуміли, що звучить воно дещо спекулятивно. Для людей творчих професій маніпулятивність не є чимось надзвичайним. Вона апріорі закладена у природі мистецтва: осмислюючи і змінюючи дійсність, художник чітко усвідомлює, на яку частину людського організму націлений його твір (а якщо не усвідомлює, тим гірше для організму). Утім, уявна простота питання не робить його застарілим.
Навпаки, в часи, коли приманки у вигляді образів, знаків і метафор все частіше використовують у суміжних сферах на зразок реклами і політики, нам би хотілося повернутися до витоків. До художньої реальності, пропущеної крізь авторську уяву, до штучно відтвореної дійсності, занурення в яку відкриває нові смисли і горизонти.
У поданому випадку складно знайти кращого помічника, ніж документалістика. З одного боку, це жанр, який претендує на об'єктивність, а з другого, беручи до уваги присутність оператора і монтажера, він нездатний до кінця подолати елемент суб'єктивності. Тому в усіх трьох фільмах, які увійшли до програми DOCU/ART, авторська позиція не просто просвічується, а навіть задає фон. У фільмі «Чи щасливий високий чоловік» режисер Мішель Ґондрі фактично викладає власне розуміння складних філософських умовиводів американського інтелектуала Ноама Хомського. Враховуючи, що Ґондрі використовує свій найпереконливіший талант – анімацію, теорії Хомського подекуди відходять на другий план. Просто неможливо не помітити в «Солі Землі», як Вім Вендерс милується своїм героєм і навіть романтизує його. Цікавіша ситуація у фільмі «Мистецтво і ремесло». Це ще велике питання, хто ким маніпулює в історії Марка Лендіса, найексцентричнішого фальсифікатора творів мистецтва в історії США.
Віктор Пєлєвін писав: «Собака дивиться на палицю, а лев – на того, хто її кинув». Для того, щоб розгледіти підміну смислів, не обов'язково бути левом. Досить просто пам’ятати про палицю.
Ольга Бірзул, кураторка програми DOCU/ART
Партнер програми: PinchukArtCentre
