Будь-який фестиваль кіно як процес монтажу. У результаті з'єднання неймовірної кількості індустріальних подій, показів та презентацій фільмів він дає можливість простежувати, що і як сьогодні формує кіноландшафти. Нещодавно наші програмні координаторки – Вікторія Лещенко та Ольга Бірзул – повернулися з відомих осінніх кінофорумів Європи – фестивалів у Їглаві та Лейпцигу, де презентували новий каталог української документалістики. Їхні подорожні нотатки – читайте в блозі.
***
Вікторія Лещенко
Листопад, 2016, Їглава
У місці перетину кордонів у мене завжди виникає монтажне склеювання. Приїжджаєш до Борисполя. Сідаєш у літак. Кілька годин – ти абсолютно на іншій планеті. Твоє життя – кава за три євро, багато кіно, зустрічей і смертельної втоми. Загалом, для людей, подібних до мене, які мучаться перетинами й сумнівами, такі ліки сам Бог прописав. Якби не документальне кіно, навряд чи я коли-небудь могла б уявити про сімнадцятигодинний автобусний переїзд із Києва в Їглаву.
Напевно, цей процес перетину насамперед залишається глибоко в пам'яті тіла. І не лише тому, що воно німіє, затікає, втрачає колишню гнучкість. Тепер цей перетин – частина колективного тіла. І це не просто водії, стюардеса й пасажири, контейнери з котами на гальорці, а ще безліч «передачок» у багажному відділенні. Колективне тіло в дусі середньовічної карнавальної культури. Звісно – не одразу у всіх виходить злитися з карнавалом. Так, кішки якийсь час не сприймаються колективом через поганий запах, поки алергіки не емігрують у голову автобуса. Єднання все-таки настає. Серед пізньої ночі, у 3-годинному очікуванні польського кордону (тільки потім я дізналася, що це ще дуже швидко). Воно заради ритуальної жертви – під нещадним наглядом польських прикордонників ми викидаємо всі бутерброди й нарізки, зібрані на довгу дорогу. Усе це триває тужливу вічність. За вікном тягнуться сірі тіні людей і машин.
До автостанції в Брно ми дісталися через п'ятнадцять годин. Але перше враження – неначе й не виїжджав з дому. «Рідне життя, як барахолка» – у продажу дорожні сумки, рушники у вигляді стодоларової купюри й похоронні вінки. Навколо ні душі. Тільки пізніше ми дізналися, що сьогодні державне свято. Поступово крізь безлюдний ландшафт автостанції проступає хитре життя. Виявляється, за рогом на всіх українців, які прибули, чекає місцевий міняйло. Ще трохи крон – і він розчиняє для вас каву й розпливається в усмішці, зиркнувши позолоченим зубом.
Золотий листяний килим огортає Чехію весь жовтень й частину листопада. Краса, що засліплює очі, розчиняється в спокої маленьких містечок. В'їхавши в Їглаву, усвідомлюєш: окрім того, що водій зовсім тебе не розуміє, він ще й не місцевий. Зупинку ми проїжджаємо й фінішуємо вже десь на узбіччі. Традиційно підказку отримуємо від наших заробітчан: «Дівчата, ви теж працювати приїхали?» Це дивно, але в Їглаві також і досі ходять тролейбуси.
Їглавский фестиваль документального кіно цьогоріч ювіляр. Йому двадцять. Безумовно, головна й незмінна любов тут – програмний директор Марек Говорка. Легенда свідчить, що він заснував фестиваль, будучи ще 16-річним підлітком. Що дуже хотів вступити з друзями у FAMU, але не склалося, тому вони вирішили організувати фестиваль. Ті часи й ті друзі, з огляду на все, так і не минули. Людина, яка спроектувала дизайн фестивалю, саме із цих друзів.
Їглавський фестиваль відомий своїм фокусом на нестандартних дизайнерських рішеннях
Усе на фестивалі просто, практично й сповнене відмінним почуттям смаку його творців. «Дорого, але варте того», – відгукуються колеги по роботі про зведені в центрі стильні й мінімалістичні контейнери. Один – імпровізоване приміщення фестивального музею, де можна оглядати найрізноманітніші артефакти – від виставки футболок і призів до автографів знаменитостей. Сусідній – двоповерхова локація із залом для кіноіндустріальних заходів на першому й кафешкою з осінньою терасою на другому. Особливість простору – ефект акваріума. Прозорі стіни, що інтегрують зону події з площею, приковують увагу роззяв до всього того, що відбувається всередині.
Тимчасова фестивальна локація для кіноіндустріальних заходів
Саме тут і проходили всі воркшопи та обговорення з експертами, представлення гостям та industry drinks. У день закриття ми окупували простір для презентації нашого каталогу української документалістики. Нервували. І коли переповнений зал майбутніх і нинішніх поціновувачів українського кіно розсмоктався, чеські колеги розлили заховану пляшку вина й вручили нам дві пачки чіпсів Pringles. Похрумкуючи, ми вирушили шукати церемонію закриття, але так і не дійшли. Остання тим часом, за розповідями очевидців, була сповнена напруги. Зал довго чекав на церемонію, а вона розпочалася в зовсім іншому місці з трансляцією в цьому самому залі. І тут багато такого, if you know what I mean. Тонкий тролінг – невід'ємна риса їглавської атмосфери.
Презентація нового каталогу української документалістики на Їглавському кінофестивалі
***
Ольга Бірзул
Лейпциг, листопад, 2016
Про Лейпциг я знаю п'ять речей. Він музичний – тут всі пам’ятають про Себастьяна Баха та Фелікса Мендельсона; у 1989 році в цьому місті відбулася перша мирна революція, що запустила механізм, завдяки якому незабаром впала Берлінська стіна; тут часто чути російську мову – стіна впала, проте радянські люди залишилися; тут не забувають історію – за часів Другої Світової в околицях міста розміщувалося кілька концтаборів. І зрештою, це Лейпцизький фестиваль документального кіно та анімації, у програмі якого з’являються українські режисери не лише тоді, коли вони переживають революцію або війну у своїй країні.
Міське місце сили - монумент Баху та церква Святого Миколая, біля якої у 1989 році відбувся мирний протест проти комуністичного режиму НДР
Цьогоріч DOK Leipzig теж багатий на фільми про наші реалії. Вживаю слово «багатий», бо для мене це значний показник, коли на міжнародному кінофорумі про Україну говорять не лише в контексті «Російського дятла» Чада Грасія. Звісно, у більшості стрічок країна має сумний вигляд. Утім, ми справді живемо в складний час, і гостре око документалістів це відображає з хірургічною точністю. «Люди, які прийшли до влади» Томаша Рафи й Олексія Радинського, «Рідні» Віталія Манського, «Повернути євреїв додому» (Bring the Jews Home) Ееф’є Бланкевурта та Арнольда ван Брюгге, «Вибір Олега» (Oleg's choice) Джеймса Кеоф і Олени Волочіне з різним ступенем успішності розповідають іноземному глядачеві про українську реальність, яку мені на великому екрані у компанії з іноземцями дивитися ніяково. Це не комплекс неповноцінності, швидше – бажання вирватися зі свого акваріуму хоча б на кілька днів й прочистити оптику для інших не менш важливих світових проблем. Тому в кінотеатр на українське кіно я йду лише раз. А саме – на фільм Сергія Буковського «Головна роль», який на DOK Leipzig представлений у міжнародному конкурсі.
У цій стрічці про загальнонаціональні проблеми нагадує лише пейзаж за вікном та засилля телемувів, завдяки яким головна героїня може зберегти вірність професії. Портрет акторки перетворюється у Буковського на тонке, не позбавлене здорового гумору міркування про скелети в шафі, тіні минулої епохи та хронічну залежність від камери. На прем'єрі, власне кажучи, присутня головна героїня – мама режисера. Модератор ставить виважені запитання, автор відповідає так само стримано. Тут взагалі дуже лаконічні обговорення. Бурхливі дискусії, як правило, виносять за кавові столики. Якогось вечора я запитую в Буковського, чи є в нього певні сумніви стосовно себе в ролі батька. «Якби я міг повернути час, я би більше уваги приділяв своїм дітям», – відповідає він мені. Я засмучено стинаю плечима. Чи взагалі можливо вибудувати збалансовані стосунки між улюбленою роботою і родиною? Чи це просто міф, яким харчуються сучасні психологи й книжки про таймменеджмент? Але на цьому призупиню філософствування. Мабуть, цінніша новина полягає в тому, що в аудиторії Docudays UA є всі шанси побачити «Головну роль» у березні 2017 року на великому екрані.
Показ фільму «Головна роль» Сергія Буковського
А ось чого поки що нашому фестивалю не вистачає, але із часом, сподіваюся, з'явиться, це проект на зразок DOK Neuland. Безумовно, проникнення сучасних технологій у тіло кінематографа – уже не новина, і усі провідні кінофестивалі намагаються йти в ногу із часом. Лейпциг крокує вже другий рік. Цього разу спеціально для інтерактивних проектів, створених у рамках документального жанру, був зведений намет у формі іглу. І справді, у ньому можна було відчути себе Нануком, який уперше побачив рухомі картинки на плівці Флаерті. Нехай проект поки що схожий на атракціон, але окуляри віртуальної реальності та інтерактивні історії в планшетах викликають незмінний інтерес у аудиторії. Дочекатися вільного зразка, зауважу, не так уже й просто. За допомогою віртуальних спецефектів можна заглибитися у відчуття аутиста з країни, де до цього діагнозу ставляться як до хвороби, або побачити світ очима людини з вадами зору. Інновації надихають людство на переосмислення звичних концепцій і кліше.
Всередині іглу DOKNeuland
Якщо ж повернутися до традиційних форм кіно, то головним руйнівником звичних кліше на DOK Leipzig для мене особисто став фільм «Дірка в голові» (A Hole in the Head) словацького режисера Роберта Кірхгофа. У центрі сюжету – роми, які пережили нацистський геноцид. Головний історичний цинізм полягає в тому, що Німеччина офіційно визнала геноцидом політику, яку проводили нацисти стосовно ромів та сінті, у 1982 році, а пам'ятник, що нагадує про ці події, був споруджений у Берліні лише у 2012 році. У фільмі ми бачимо сьогоднішні дні. І в цьому сьогоденні на місці масового поховання ромів в одному з європейських містечок розташована свиноферма. Направду, якісні неігрові фільми про ромів з'являються рідко. І це саме той рідкісний випадок.
Вулиці Лейпцигу під час фестивалю
Утім, рідкісні випадки трапляються з нами не лише в кінотеатрах, а й за їх межами. Наприклад, першим, кого ми зустрічаємо в Лейпцизі, був Йорген Лет. Цю данську кінолегенду більшість із вас знають за його учнем – Ларсом фон Трієром, і за чудовим фільмом «П'ять перешкод», який вони колись разом зняли. Уже два роки поспіль у Копенгагені силует Лета пропливав перед моїм носом як королівська шхуна, і я лише встигала вітально помахати рукою з натовпу. І ось у Лейпцигу пізнього вечора ми та наші валізи стоїмо поруч із Йоргеном Летом, тому що не можемо збагнути, як відімкнути вхідні двері в готель. Він розташований у старовинній будівлі 18 століття, але оснащений сучасними замками та довгою інструкцією, як із ними поводитися. Але Лет, немов у вищезгаданому фільмі, перемагає цю «перешкоду», а ми півночі намагаємося зрозуміти, наснилося нам все це чи ні.
Удруге я знову зустрічаю Лета пізно ввечері. Він стоїть перед нашим номером і розгублено крутить ключі в руках.
– Знову замки? – запитую я.
– Гірше. Я взагалі не можу зрозуміти, як звідси вийти, – відповідає він.
– А як ви сюди потрапили? – старанно підтримую бесіду.
– Ми тут у номері (сусідньому з нами – прим. авт.) з колегами визначаємо переможця фестивалю. Я забув комп'ютер із напрацюваннями в номері, але ці ключі, схоже, відмикають не всі двері, – відповідає Лет.
– Давайте я вас проведу до ліфта й там почекаю. А потім відімкну двері на нашому поверсі своїм ключем. Він відкриває ті перешкоди, яких не було у вашому фільмі.
Головна локація DOK Leipzig - міський Музей образотворчого мистецтва
Під час відімкнення замків ми встигаємо розповісти Йоргену про Docudays UA та трішки про Україну. Десь глибоко всередині я розумію, що ця королівська шхуна знову пропливе повз, але надія вмирає останньою. Наступного дня ми дізнаємося, що міжнародне журі, до складу якого входив Лет, присудило головний приз Сергію Лозниці за його фільм «Аустерліц» про концтабір Аушвіц. У прес-релізі зазначено, що Лозниця – «Ukrainian director». Утім, жодних збігів. Лозницю в Ляйпцигу знають давно (саме тут він отримував нагороди за свої перші фільми), а про відповідальність за канцтабори пам’ятають добре. І ось тут усе абсолютно логічно.
Особливу подяку за підтримку у здійсненні подорожі висловлюємо Ґете-Інституту в Україні.
