Найвідоміший експерт у галузі документалістики жодного разу не брав до руки камеру. Натомість датчанин Туе Стін Мюллер знає, яке документальне кіно здатне змінити світ.

Протягом двадцяти років Туе Стін Мюллер був кіноконсультантом, дистриб’ютором, менеджером фестивальної діяльності у Данській кіноакадемії. Він очолював Європейську мережу документального кіно, відбирав роботи і працював на таких фестивалях, як DOCSBarcelona, Magnificent7 та DOK Leipzig. Сьогодні Туе викладає і консультує режисерів у різних кіношколах Європи і, що найважливіше, є визнаним експертом сучасної східно-европейської документалістики. Свої спостереження він нотує у блозі, який зрештою допоміг маловідомим кінематографістам знайти масового глядача.

Для фестивалю Docudays UA Туе Стін Мюллер підготував особливу програму «Божественна п'ятірка з Данії», в якій зібрав найкращі данські стрічки різних років, щоби представити еволюцію документалістики цієї країни: від Йоргена Лета, вчителя Ларса фон Трієра, до молодих режисерів, які практикують селфі-кіно.

Туе Стін Мюллер на Docudays UA в 2013-му році

Хотіла спершу, ще до нашої розмови, попросити вас написати листа українському режисерові. Скажімо так, уявному режисерові-документалісту. Цікаво, як почали б лист?

Друзі! Я щасливий, що ви хочете знімати документальне кіно. Але пам'ятайте: фільм має щось означати для вас. Не робіть, аби щось зробити. Завжди тримайте в голові — що хочете знімати. Інакше фільм відштовхуватиме вас, як бумеранг. Ну і, доєднавшись до клубу документалістів, навряд чи ви будете багатими чи очолювати топи знаменитостей. Але ваше життя буде прекрасним. Ви робитимете дещо важливе для себе і людей.

Ваш блог «filmkommentaren», який ви продовжуєте вести, також свого роду листи про документалістику. Але чому ви самі так і не взяли до рук камеру?

Я просто зайшов у інші двері. Спершу писав рецензії для видань. Потім протягом двадцяти років працював у Данській кіноакадемії. Саме тут отримав свою залежність від документалістики. Як кажуть італійці, це «сon Amore» («моя Любов» — ред.) З одного боку — я ніколи не мав спокуси робити документальне кіно, а з іншого — усі ці двадцять років я був тим, хто приймає рішення, кому давати гроші на проект. Бути кіноконсультантом означало багато часу проводити у монтажній кімнаті над фільмом. Тому, якоюсь мірою, я — частина багатьох стрічок.

Майстер-клас Туе Стін Мюллера на Docudays UA в 2013-му році

На вашу думку, чи може документалістика щось змінювати сьогодні? Чим для людини, стомленої від телевізора й буденної метушні, можуть стати такі фільми?

Я переконаний, що документалістика змінює глядача. І я вірю, що документальне кіно може трансформувати країну. Чи може документалістика, зокрема, щось змінювати в Україні? На це питання зможете відповісти тільки ви самі.

Наведу приклад. Кілька років тому, фільм «Армаділло» про юних датських солдатів, які поїхали на війну в Афганістан, коли вийшов у прокат у Данії, багатьма глядачами сприймався як фікшн, вигадка. Бо з цієї позиції вони ніколи не дивилися на війну. Хлопці порівнювали її з футбольною грою. Але, потрапляючи до Афганістану, для них реальність виявлялася інакшою. Цей фільм був не лише в кінотеатрах, його спеціально показували парламентаріям. Тоді ж саме це документальне кіно стало вагомою частиною змін у позиції датчан щодо залучення Данії у війну в Афганістані.

А чим знакові й поворотні для Данії ті фільми, що будуть у вашій програмі на фестивалі Docudays UA?

По-перше, у ній буде режисер Йорген Лет. Це одне із найвизначніших імен датської документалістики. Його «66 сцен з Америки» та «Кінокартина» (Motion Picture) — два приклади експериментів з формою. «66 сцен з життя Америки» нагадує колекцію фотографій, має багато посилань до поп-арту. Режисер ставить людей ніби на сцену у різних побутових ситуаціях чи пейзажах Америки. У 1982 році це було руйнуванням усіх правил і стало справжнім надихаючим досвідом для покоління нових документалістів. «Кінокартина» - це вже така собі грайлива експертиза гри в теніс. Обрав цей фільм, бо говорить про зовсім інший бік Лета. Режисер — страшенний спортивний фанатик. Особливо щодо велоперегонів.

Кадр з фільму «66 сцен з життя Америки» 

Фільм «Тепер і ніколи» Бенга Карлсона я обрав також за естетикою. Головний герой — холостяк з Ірландії, який шукає собі жінку. Це поєднання вигадки та документального кіно. Сьогодні така естетика у топі найобговорюваніших.

Фантастична гра з емоціями — фільм «Сім'я». Семі Саіф, режисер стрічки, шукає свого батька. І це та категорія фільмів, яких ми не мали досі у Данії. Свого роду селфі-документалістика. Дівчина Саіфа стояла за камерою, знімала стрічку і певним чином штовхала свого хлопця до дії.

А от фільм «Монастир» — нібито гра із самим собою не лише для героя, а й для режисера. Ніхто не був певним, що фільм вийде. Сім років молода режисерка маленькою камерою знімала старого чоловіка, мрією якого було зробити з руїн старого замку в Данії православний монастир. І він зрештою поїхав до патріарха в Москву і отримав на це дозвіл. Згодом стрічка завоювала купу міжнародних нагород.

Кадр з фільму  «Монастир»

Можна сказати, що подібні особисті, надінтимні фільми — нині один із основних трендів документалістики? Якою є загалом сьогоднішня мова кіно?

Наведу приклади фільмів, які ми будемо дивитися тут, у Белграді, на фестивалі Magnificent7 (ми спілкувалися зі Туе Стіном Мюллером під час його відвідування фестивалю документального кіно у Белграді — ред.). Стрічка з Буенос-Айреса «Наше останнє танго» - інтимна, любовна історія. Про подружжя відомих аргентинських танцівників. Більше сорока років вони разом і зараз жінка почувається зрадженою чоловіком, адже він знайшов собі молодшу... Є інша історія - «Мелері». Фільм про безхатченку, яку режисер знімала протягом тринадцяти років. Жінка живе в машині. Має дитину, але не може бути з нею. Поза тим, це прекрасний приклад гуманістичної соціальної документалістики. І перше, й друге— можливе у документальному кіно.

Інша річ, що 15 років тому досягти надінтимності з технічної точки зору було непросто. Зараз маленька камера дозволяє це зробити. Приміром, ізраїльський режисер фільмував свою матір. У 94 роки вона стала прикута до ліжка. І свій фільм «Сутінки життя», і останні дні з нею він присвячує матері. Надзвичайно тонкий і сповнений життя фільм. Власне, про її сповнення життям і про стосунки матері та сина йдеться у стрічці. Є ще один фільм, який піднімає соціально важливе питання надання притулку в сьогоднішній Європі — фільм «Зима в Лампедузі». Лампедуза — острів, де мігранти з Африки та Сходу знаходять тимчасовий притулок. Звідки вони приходять і куди йдуть? У цьому фільмі відбувається зіткнення багатьох світів.

Документалістика — це завжди дзеркало того, що відбувається у світі. І соціальні проблеми, і політичні, і проблеми надання притулку, що особливо гострі сьогодні, — це одна тенденція. Та поза цим «великим» світом маємо інший, «маленький», інтимний. Ти і я. Життя і любов.

Старий із фільму «Монастир», що буде у вашій програмі, каже режисерові: «Завжди очікуй неочікуваного — такий закон. Неважливо, скільки всього ти напланував собі». Здається, це найчесніше, що може бути в документалістиці — неочікувані дрібки життя, які режисерові вдається піймати. Думаєте, це і є законом для документалістики?

І це та річ, яку би я додав до свого листа на початку: «Здивуйте мене! Розкажи мені, як глядачеві, щось, чого я не очікую. Чого не знав до того, як почав дивитися фільм. Розворушіть мене!» Я до сих пір думаю, що найважливіше у документалістиці це «with the heart than the brain». Надзвичайно цінно бути враженим емоційно, тобто серцем. 

Розмову вела Вікторія Хоменко

Усі фільми програми Туе Стін Мюллер представить особисто. Також не пропустіть його лекцію про успіхи данського кінематографу в рамках майстерні DOCU/КЛАС.