Багато самотності, багато кохання й любові, північних та південних ландшафтів. Про лейтмотив Міжнародного кінофестивалю в Салоніках традиційно ділиться у своєму блозі українська режисерка Поліна Мошенська.
Фестивалю виповнилося 58 років, а я його знаю з 2014-го. У наших стосунках були різні періоди та почуття. Перший раз був дуже емоційним та шаленим, торішній – сповнений хвилювання («хвилями» накривало з головою від неймовірних фільмів).
Цього року з'явився відтінок чогось добре знайомого та звичного, але водночас готовності до сприйняття та пошуку нового й цікавого. Можливо, тому, що лейтмотивом фестивалю був пошук незвичного бачення чогось звичайного та hashtag-заклик до вибору кадру (#Chooseyourframe).
Мабуть, це взаємне дорослішання. А з ним з'явилася й необхідність глибше осмислити власні переживання від кіно, прислухатися до внутрішніх реакцій та сигналів тіла й душі. Відкривав фестиваль фільм «Тіло і душа» Ільдіко Еньєді. Картина заполонила від першого кадру – його кольори, рухи та звуки, кожний персонаж був майстерно втілений режисеркою.
На фестивалі не відпускало відчуття захоплення від дуже об'ємних, тактильних та однослівних оригінальних назв фільмів («Beast», «Thorn»). Такі самі відчуття викликали й сильні жіночі персонажі, які влаштовують радикальний бунт, аби подолати внутрішні та зовнішні, але швидше внутрішні конфлікти й травми, бажання або підсвідоме. У цих фільмах важлива навіть не причина, а наслідки, спричинені діями героїнь.
Було багато вбивства тварин у промислових масштабах, багато самотності (проактивної та реактивної з трагічним фіналом), ізольованості, багато кохання й любові (без ґендерних умовностей), багато північних та південних ландшафтів.
Традиційно, попри те, що окрема документальна частина фестивалю проходить у березні, у листопаді є кілька документальних фільмів. Цього разу це були «Людина-дельфін» Лефтеріса Харітоса, масштабний проект копродукції Греції, Франції, Італії, Канади та Японії про величину занурення в глибини світового океану та людської самотності, а також кілька ранніх фільмів володаря цьогорічної пальмової гілки Рубена Естлунда, у яких він досліджує власну природу та стосунки свого оточення (друзів та сім’ї). Отже, з античного «γνώθι σαυτόν» («пізнай самого себе» грецькою – ред.) сьогодні так само все починається та завершується.
Цього року я не відвідала жодну із численних вечірок фестивалю, просто, мабуть, не потрапили до мого «frame» («кадр» англійською – ред.). Проте в мене була довга прогулянка вздовж моря з думками та планами, де скрізь на камінні набережної були чорнильні сліди від каракатиць, примарно-прекрасні.
Текст та фото: Поліна Мошенська
