26-го лютого Американська кіноакадемія вручить кращим стрічкам статуетки «Оскар». Цьогоріч до номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» від України подали документальну картину «Українські шерифи». Режисер Роман Бондарчук та продюсерка Дар'я Аверченко розповідають про шлях українського фільму на теренах Лос-Анджелесу в номінації на премію «Оскар».
Одна з аналогій, яка спадає на думку, коли чуєш «оскарівські перегони» – тоталізатор, іподром, вагові категорії. Чи йшлося вам про щось подібне, коли ви влаштовували оскарівську кампанію «Українським шерифам» у Лос-Анджелесі?
Дар'я Аверченко: Насправді, усе нагадувало Лінча! Скільки тих академіків, які голосують за іноземні фільми? Кого залучити на свої покази? Чорну групу, червону чи білу групу академіків? Усе це інформація, яку, перебуваючи там, можна отримати лише з вуст у вуста, як таємні знання.
Роман Бондарчук: Даша зухвало вчинила, коли подала «Українських шерифів» у номінацію. Особливо в рік, коли вперше документальним стрічкам дозволили бути в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». І ми почали шукати консультантів і публіцистів, які б допомогли грамотно побудувати кампанію фільму в Америці. Скажімо, американці надчутливі до рекомендацій. І якщо вже відомі критики пишуть про твій фільм, то це потрібно виділяти гігантськими літерами на всіх своїх постерах.
Розмова для видання «Голос Америки»
Дар'я Аверченко: «Kill your poster!» – перше, що сказали нам консультанти, маючи на увазі, що плакат фільму мусить бути «похований» під цитатами відомих видань та лавровими віночками фестивалів. До «Оскару» в нас була ілюзія: якщо зробив гарний фільм, то тебе й так помітять. Але в Америці промоція має вирішальне значення й здебільшого це все-таки питання бюджету. Наприклад, кожна зірка має свою ціну, і її можна запросити вести твою презентацію, навіть якщо вона в тебе не знімалася. А це, своєю чергою, привертає увагу місцеве медіа.
Роман Бондарчук: Усі намагаються якось виділитися. Заходиш до кінотеатру, а там чи не в кожному куточку – музеї фільмів. Наприклад, «Ла-ла Ленд» зробив виставку своїх костюмів. Думаю, якби жовту «Ладу» шерифів поставити в холі кожного кінотеатру – це теж мало б попит.
Українська прем'єра фільму на фестивалі Docudays UA-2016 у Києві
Дар'я Аверченко: Ми звернулися до американського промоутера, який розпланував покази й забронював кінотеатри. Найняли людину для роботи з пресою й окремо людину, яка б працювала з «оскарівськими академіками». Спеціально для кампанії завели твітер для «Українських шерифів». Там доволі консервативне суспільство і люди старшого покоління переважно гортають Твіттер у смартфонах. Окрім того, є секрети, як заздалегідь потрапити до американських кінорейтингів. Про тих, хто перший почав свою кампанію, залюбки пишуть великі американські видання вже в серпні, – ті самі «New York Times», – поки тема «Оскару» актуальна. У нас склалося так, що Національний оскарівський комітет повідомив своє рішення аж на початку вересня. А до кінця жовтня ми шукали гроші для кампанії нашого фільму в Америці, через це доволі пізно почали промо.
Роман Бондарчук: Сподіваюся, зараз вже ніхто не має сумніву в тому, що «Оскар» – це змагання країн. Я щиро вважаю, що скандал, який був навколо відсутності підтримки державою номінанта на премію, дасть поштовх і наступного року українській команді буде легше. В ідеалі, необхідно, аби для цієї потреби створили постійний грант.
На вашу думку, це має бути суто державна підтримка чи до цього «гранту» можуть підключитися приватні фонди й телеканали?
Роман Бондарчук: Думаю, насамперед це має бути Держкіно. Адже той, хто потрапляє в дев'ятку (шорт-лист номінантів у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою» – ред.) одразу зриває «джекпот» у вигляді копродукційних пропозицій та позитивного іміджу для всієї держави. Важливо, щоб рішення Оскарівського комітету супроводжувалося грантом. Інакше який тоді сенс у цьому ритуалі – щороку відправляти в Америку посилку з фільмом, а потім писати про чергову невдачу?
Дар'я Аверченко: У Німеччині, де все добре з кіноіндустрією, гроші на оскарівську кампанію дає держава. Водночас у Грузії, де кіно не є індустрією, гроші теж дає держава. Практично всі фільми в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою» мали фінансову підтримку від своїх кінофондів або Міністерств. Це ті самі Олімпійські ігри, тільки у сфері культури. Україна поки що цього не усвідомила.
Прем'єра на фестивалі Hot Docs 2016-го року
Щодо присутності «території» України на американських теренах. Чи радили вам промоутери наголошувати на тому, звідки цей фільм?
Роман Бондарчук: Тільки Америка деталізована в атласах американських шкіл. Решта світу – позначена в загальних рисах. Але в самій назві фільму американські глядачі вбачали передусім знайомий для них символ самоорганізації, з якою шерифи долали проблеми у своїй місцевості.
Окрім цієї співзвучності, на чому ще зосереджували увагу глядачі після показів?
Роман Бондарчук: Їм імпонувало те, що герої не стидаються своєї бідності чи складних умов і роблять усе, що можуть, у ситуції, коли наявна повна відірваність від центральної влади. Що цікаво, були й ті, хто казав, що в нас прекрасний грим, декорації й костюми у фільмі. Після того майже на кожному показі говорили, що фільм документальний.
«Українські шерифи» відкривають програму АРТДОКФЕСТ у Ризі
А чи є різниця в промотуванні документального та ігрового кіно?
Дар'я Аверченко: «Українські шерифи» потрапили в найжорсткіший і найконкурентніший конкурс. Що нас здивувало найбільше: європейські кінофоруми не мають у Америці жодного значення. Каннський фестиваль у них аж ніяк не на першому місці. А що таке Берлінале, узагалі ніде не згадують. Це такий собі Марс – планета, кіноіндустрія якої існує дещо за іншими правилами. Ідеальна ситуація для фільму – знайти дистриб'ютора на американському кінофестивалі.
Чи одразу команда має готувати свою історію саме для «Оскару»? Скажімо, у «Шерифах» є чудові автентичні речі, які зрозумілі нам, тому що ми живемо в цьому просторі. Чи жертвувати тим, що буде незрозуміле за межами України, аби фільм прозвучав у номінації «Кращий фільм іноземною мовою»?
Роман Бондарчук: Наприклад, фільм «Зима у вогні», що розповідає унікальну історію Майдану. Автори роблять це телевізійним, публіцистичним способом, у якому через кожні десять слів повторюється «демократія». Наскільки я розумію, це рецепт, що приймається в тій традиції й на тому ринку. Майдан – це справді дивовижне явище, яке в цьому фільмі розказане простою мовою: пояснені його причини й витоки, а драматичні моменти підкріплені музикою і є конкретний фінал. Саме тому це дуже чітко продумана стратегія фільму.
Якщо повертатися до «Шерифів», то тут відкритий фінал. І саме такий кінець та плин часу у фільмі мені важливий. Життя продовжується, закільцьовується, і що чекає попереду – ніхто не знає. Такий фінал співзвучний тому, як я зараз відчуваю Україну і як ми тут живемо.
«Українські шерифи» відкривають програму АРТДОКФЕСТ у Ризі
Ромо, а яким ти прийшов у цю історію «Українських шерифів» і який вийшов із неї?
Роман Бондарчук: Я ввійшов в цю історію думаючи, що можна зняти «Українських шерифів» швидко. А вийшов із розумінням, що глибоко й швидко – речі несумісні. Сам «Оскар» ніяк не вплинув на мої смакові вподобання: я не буду знімати фільми зважаючи на те, як його краще продати. Як і раніше, мені цікаве кіно як спосіб пізнання реальності, а не як товар. І я впевнений, що у світі достатньо людей, яким цікаво таке кіно дивитися.
Чому саме на Херсонщині продовжуєте «полювати за реальністю»? Цього року на фестивалі Docudays UA відбудеться прем'єра вашого фільму «Dixie Land», знятого в Херсоні. Новий ігровий повнометражний фільм ви також робили на півдні України.
Роман Бондарчук: Щоразу, ідучи крізь фільм, ти збагачуєшся матеріалом. А оскільки перебуваєш у тих умовах і на тій землі, то, відповідно, це історії, що народжуються поруч. Коли ми знімали епізод на дачі Поліни (героїня фільму «Dixie Land» – ред.), нам розповіли дивовижну історію бізонів. Кілька років тому місцевий заповідник, розташований поблизу села через річку, розорили і, як наслідок, тварин ніхто не годував. У пошуках їжі бізони попливли через Дніпро. А селяни, які давно не їли м'яса, зраділи тому, узяли коси, сапи, лопати – і відбулася велика різня. Коли ти уявляєш таку битву херсонських селян і бізонів, розумієш, що не все ще було екранізоване в кіно.
Кава з режисером на кінофестивалі «Free zone» у Белграді
Мені подобається фраза режисерки-документаліста Марини Разбєжкіної, що «документалістика – це спроба розуміння, спроба трансформації та адаптації. Документаліст виходить з простого, прямого спостереження за життям у якусь інакшу реальність, яка лишається на плівці». Як ти відчуваєш, чи варто подібне лишати в ігровому кіно, чи такі сюжети саме для документального?
Роман Бондарчук: Оскільки сценарії ігрових фільмів, у написанні яких я брав участь, повністю вийшли зі спостережень за реальністю, за документальними персонажами, я в них впевнений як у згустках документальної реальності. Звісно, завжди лишається дилема «доступності» форми подачі для різних глядачів. Ігрове кіно поки що має більшу аудиторію й тому приваблює мене. Але ця межа стирається, і я впевнений, дуже скоро такий розподіл узагалі щезне. Буде просто фільм. Усім стане байдуже – ігровий він чи документальний.
Спілкувалася Вікторія Хоменко
Фото з офіційної сторінки фільму у Facebook
