Прийом фільмів на Docudays UA триває! Чим цінним був для режисерів та режисерок досвід участі в конкурсах фестивалю? Як відбувалися зустрічі зі своїми глядачами? Пропонуємо до читання другий блог про досвід авторок та авторів документальних фільмів.
Дмитро Лавриненко
режисер
На фестивалі було те, що, на мою думку, дуже цінне. Я перебував серед людей одного духу, це була моя планета. Нові та вже знайомі обличчя, нескінченні розмови про кіно, про життя, про все. Фантастичні Q&A, коли, попри втому, не хотілося йти. Це був, напевно, єдиний фестиваль, коли ні на що не вистачало часу, навіть на келих вина з друзями. У моєму випадку фестивальна програма відбувалася паралельно із Civil Pitch, який уперше запустився на індустріальній платформі фестивалю, і це зовсім не залишило шансів для сну. Docudays UA, будучи на сьогодні головним фестивалем неігрового кіно, дуже точно відображає ситуацію в галузі. Дивовижні й професійні фільми, які вдалося подивитися, вселяють надію та стриманий оптимізм.
Фільм «Вєаюфром» Дмитра Лавриненка отримав Головну нагороду в конкурсі DOCU/УКРАЇНА у 2018-му році.
Інше, те, без чого не може існувати кінематограф, перебуває, на мою думку, у дуже жалюгідному стані. Підтримка з боку держави явно недостатня. В Україні практично відсутні дистриб'ютори документального кіно. Недостатня кількість кінотеатрів, кіноклубів, онлайн-майданчиків і т. д. Я пам'ятаю майстер-клас Ребеки Ашдаун про різні етапи й способи дистрибуції фільмів у Англії. Я запитав у неї, а як слід вчинити, якщо в Україні немає цієї кіноінфраструктури? Вона усміхнулася, знизала плечима й сказала: «Напевно, треба створювати». Із цим набагато складніше. Люди творчих професій перебувають у важкому становищі, як і вся країна загалом. Соціальний пресинг, бідність, відсутність перспектив не дозволяє реалізовуватися багатьом талановитим людям. Але щоразу, незважаючи на всі труднощі, десь усередині з'являється голос, який вимагає звільнення з глибини душі. Багато з нас знімають фільми, тому що не можуть їх не знімати. Можливо, це захворювання, а можливо, у цьому і є найголовніший сенс життя – звільнити ідеї й образи, які до тебе приходять. Задумуючи новий проект, ти починаєш шлях до свого фільму без будь-яких гарантій на його успіх.
Обговорення після фільму «Пол приходить з-за моря: щоденник подорожі» Якоба Пройсса, який отримав Головну нагороду в конкурсі DOCU/ПРАВА у 2017-му році.
Якоб Пройсс
режисер
Перед приїздом на фестиваль я хвилювався про те, як сприймуть мій фільм. Я не був тут, відколи моя робота «Інший Челсі» став фільмом-відкриттям Docudays UA-2011. Тоді «Інший Челсі» мав велику дискусію після. Схоже, він «тицьнув пальцем» в одну з відкритих ран українського суспільства. А от робота «Пол приходить з-за моря» зовсім інакша, і його дія відбувається в країнах, які, на перший погляд, ніяк не пов’язані з Україною, тому я не був упевнений, що він буде актуальний для глядачів. Проте не варто було хвилюватися: питання й відповіді після показів були надінтенсивними: про нинішню ситуацію з міграцією та шукачами притулку в Європі та Німеччині; про мистецькі речі й процес зйомки. Людей особливо цікавила моя роль як режисера, у якого виникає дружба з героєм фільму, і чи це доречно – втручатися у власний фільм і виходити з ролі спостерігача.
Що мені подобається в Docudays UA – це те, що такі дискусії тривають весь тиждень у коридорах і кафетеріях кінотеатру. Або під час ранкових «Кава з режисерами», які відбуваються в розслабленій, але зосередженій атмосфері. Це справжнє місце для обміну думками й зустрічей у такій собі сімейній обстановці. Я можу лише бажати всім своїм колегам пережити цей досвід самим!
Обговорення після показів фільмів конкурсу DOCU/УКРАЇНА у 2017-му році.
Анастасія Максимчук
режисерка
Після двох років роботи над «Укриттям» для мене й моєї команди було щастям потрапити на найважливіший в Україні документальний фестиваль. Головна тема фестивалю 2017 року – проблема екології та відносин людини з довкіллям – лежала і в основі нашого короткого метра. Після показів у глядачів виникало багато емоцій, запитань, відгуків. Було цікаво й важливо почути зворотний зв'язок, зрозуміти, що багато з ідей, вкладених у фільм, донесені. Ще важливішим було зрозуміти, де є недоліки, а цьому допомагає критика. Фільм став переможцем національного конкурсу фестивалю, і це було великою винагородою за нашу працю й дало розуміння, що українцям не байдужі питання гуманності та екології.
Чільне фото: показ фільму «Вєаюфром» Дмитра Лавриненка
