Єві 25 років, з її розповідей відомо, що вона поетеса, секс-робітниця, феміністка, анархістка і модель, яка бореться з наркозалежністю. У фільмі «У пошуках Єви» вона розказує про своє життя так само відверто, як і в соціальних мережах. Вона нічого не приховує від своїх підписників, батьків чи від самої себе. У 14 років вона зрозуміла, що гендерна чи будь-яка інша ідентичність тільки породжують насилля та обмеження. «Я знала, що буду секс-робітницею. Система й так нас ґвалтує. Нехай я хоч отримуватиму це за гроші», – говорить вона у фільмі. Тепер Єва просить називати себе Адамом, говорить про себе «він», але не бажає ідентифікуватися з жодним із гендерів. Оксана Семенік поговорила з Адамом про відвертість у соціальних мережах, деконструювання ідентичності та свободу.

Я почав документувати своє життя відтоді, як навчився тримати ручку в руках. Спочатку це були малюнки, а згодом написані історії. Я ріс у реабілітаційних центрах, бо мої батьки були наркозалежними. Вони довго лікувались і вже не вживають наркотиків. Кожного вечора у рехабі батьки мали написати про те, як пройшов їхній день. Я почав робити це з ними, дивлячись на всіх цих дорослих, які виконували «домашнє завдання» щовечора. Інтернет з’явився у мене у 15 років, що було доволі пізно, порівняно з моїми однолітками. Виявилось, що там люди теж пишуть про свій день, почуття і життя. Я подумав, що вже це роблю і можу переносити все з паперу в онлайн.

Блог допомагає структурувати думки. Можливо, в цьому є щось терапевтичне. Але найважливіше для мене – зв’язок із людьми. Розуміти, що вони переживають схожі історії, почуття. Коли я відчуваю себе безпорадно – дуже допомагає розуміння, що травматичні речі стаються не тільки зі мною.

Я критично ставлюсь до соціальних мереж і новітніх технологій. Вони були створені нібито, щоб покращити життя людей. Насправді це просто ще одне породження капіталізму. Нам здається, що соціальні мережі зближують нас, але ми тільки споживаємо і продукуємо контент.

Я не вірю, що соціальні мережі, інтернет і віртуальні спільноти можуть якось впливати на феміністичний рух або інші правозахисні рухи. Усі революційні, креативні та нові ідеї просто губляться ще до того, як їх помітять.

«У пошуках Єви» не задумувався як фільм про мене. Я у ньому – відображення інших людей, які прагнуть деконструювати ідентичність. Спочатку на постері до картини мала бути фраза: «Фільм про “дівчину” в процесі самоусунення». Насправді, я боявся, що врешті-решт кіно зробить з мене якусь ікону.

Одразу після виходу фільму на екрани я почав почувати себе неймовірно некомфортно, бо там мене представили як «жінку». Я став сприйматися лише у цій ролі, тому зробив камін-аут і заявив, що хочу стати трансгендером.

Я б хотів, аби люди перестали сприймати поняття ідентичності як щось монолітне, постійне, щось, що ти побудував одного разу і залишився з ним назавжди. Ідентичність весь час трансформується. Ще з п’яти років я змінюю імена на ті, які мені більше підходять у той чи інший період життя. Гендерна ідентичність – це теж про постійну зміну. Я не думаю, що «жіноча стать» або «чоловіча» повністю можуть описати гендер і відчуття людини. Іноді я зустрічаю людей, які називають мене Франческою, тобто іменем, яке дали батьки. Це засмучує, тому що говорить про те, що більшість людей вважають, ніби знають мене краще, ніж я сам себе.

Я не хочу, щоб система мене визнавала. Я хочу, щоб система була демонтована. Не хочу третьої статі в паспорті, не хочу, щоб гендер взагалі був вказаний у документах, не хочу ні гендеру, ні паспорта, ні кордонів.

Я змінював житло та міста все своє життя. Цього грудня я купив будинок в Афінах. Сподіваюсь, він стане моїм місцем комфорту та безпеки. Насправді я не вірю, що існує таке місце, де ти можеш відчувати себе у повній безпеці. Але приємно знати, що тебе ніхто не вижене з дому. Я часто з таким стикався через мою психічну хворобу або тому, що не міг платити за оренду.