Про це часто забувають, але кінематограф з'явився не завдяки режисер(к)ам, а завдяки інженер(к)ам-винахідникам/-цям. Експериментуючи з хімічними розчинами та оптичними законами, дослідники/-ці створили плівку та перші кіноапарати. Нова розвага за участі рухливих зображень швидко стала популярною і зацікавила хвацьких підприємців як джерело швидкого прибутку. Перші фільми відверто наслідували театр та літературу і, можливо, ніколи б не позбулися цієї звички, якби не теорія монтажу. Незалежною та самодостатньою галуззю людської діяльності кіно зробив саме цей винахід.
Без перебільшень, монтажна азбука була чимось на кшталт революційного стрибка в еволюції кіно. Важко відмовити собі в можливості зайвий раз згадати про розвиток цього явища. Особливо враховуючи той факт, що внесок раннього українського кіновиробництва в монтажну справу принципово затирався російським імперським дискурсом, а нині Міністерство культури та Держкіно цинічно знищують Довженко-Центр, головну архівну кіноінституцію країни, яка успішно відновлює історичну справедливість у цьому напрямі.
Отже, трохи історії. На початку ХХ століття найпомітніших результатів у монтажних практиках досягли кінороб(к)и двох країн — США та Радянського Союзу. Утім стартові умови в них були нерівні. На відміну від Голлівуду, що лише розквітнув після Першої світової війни, кіно молодої країни Рад занепало. Комуністична верхівка, націоналізувавши наявні приватні кіноательє, відмовилася купувати дороге обладнання та плівку за кордоном. Маючи обмежений доступ до виробництва фільмів, радянські кінороб(к)и зосередилися на їх дослідженні. Багаторазово передивляючись іноземні (особливо американські) стрічки, вони аналізували, як, скажімо, змінюється зміст, якщо скоротити тривалість сцени або переінакшити порядок епізодів. Зрештою, радянські режисер(к)и так захопилися, що сутністю кіно для них стала не інтрига, драма чи гра, а сам монтаж. Наприклад, Лев Кулєшов досліджував властивості переходу або склейки між кадрами, Ейзенштейн розвивав концепцію інтелектуального монтажу, а Дзиґа Вертов застосовував до збирання фільму музичну грамоту та поетизував досконалий зір кінокамери. Свою «Людину з кіноапаратом», яка стала маніфестом його монтажного стилю, Вертов створив на українській кінофабриці ВУФКУ. Утім цей факт часто ігнорувався російськими істориками/-инями кіно, які фактично монополізували спадок радянського кіноавангарду після розпаду СРСР.
Досвід радянської й української школи, як відомо, помітно вплинув на кіноробів/-ок Західної Європи та США, особливо на кінодокументалістів/-ок. У 60-х роках знані французькі кінореформатори та сінефіли — Жан Руш та Едгар Морен — фактично повернули теорію Вертова із забуття та адаптували його метод кіноправди до свого стилю — cinéma-vérité. Примітно, що популярні сьогодні фільми-компіляції, що збираються режисер(к)ами зі сцен і кадрів інших фільмів, теж мають своє корінння в ранньому радянському кіно. Зокрема, Дзиґа Вертов, працюючи на початку своєї кар'єри в Москві укладачем-монтажером журналу «Кінотиждень», натхненно збирав із хроніки пропагандистські відео.
Кадр з фільму «Аркадія»
Кіномонтаж, безумовно, має здатність віддзеркалювати епоху. У другій половині XX століття почалася естетична боротьба між двома способами монтажу (внутрішньо кадровим і міжкадровим), наприкінці століття екрани захопив кліповий монтаж, а в сучасному авторському кіно дедалі частіше зустрічаються стрічки, сцени яких зняті одним кадром, немов протест проти швидкої й хаотичної естетики американських екшенів. Навіть нові медіа і пандемія модифікують монтажну логіку — під час ковідної лихоманки помітно розвинувся жанр десктопного кіно.
Кураторська програма «Монтажний перехід» є своєрідним омажем головному формотворчому інструменту кіно. Чотири фільми, що ввійшли до її складу, розпаковують монтаж як художній метод, технічний прийом, критичну оптику, машину часу та реконструкцію пам'яті. Наріжним каменем цієї збірки є «Похід на Рим» Марка Казінса. У своїх монтажних фільмах північноірландський режисер багато і плідно досліджує історію та мову кіно. Його новий проєкт теж контекстуалізує минуле через сьогодення, віддзеркалюючи невивчені уроки історії. Аналізуючи знайдену в італійських архівах пропагандистську стрічку «A Noi!», Казінс, мов досвідчений детектив, розповідає, як цей псевдодокументальний фільм про похід на Рим — подію, яка привела Муссоліні до влади — сповістив прихід фашизму і надав йому міфічного блиску. Якби історик Тімоті Снайдер шукав собі партнера серед кіноробів/-ок, то Марк Казінс був би для нього ідеальним кандидатом. «Похід на Рим» — це потужний мікс сінефільского та освітнього фільму про тиранію.
Кадр з фільму «Аркадія»
За жанр фільму-компіляції у цій програмі відповідає «Аркадія» Пола Райта. Вона тут з двох причин. По-перше, користуючися лексикою теоретиків/-инь монтажу, цей есей є ідеологічним контрапунктом до вертовських компіляцій. Якщо радянського документаліста приваблював рух машини й «прес революції», то британського режисера цікавить діаметрально інше питання: як людство занедбало свій зв'язок з природою і втратило рай на Землі. Марно сподіватися, що мерехтливий колаж, сплетений з язичницьких ритуалів, екстатичних рейвів, британської пасторалі та містичного саспенсу, запропонує чітку відповідь. Утім нам ця архівна рефлексія зрозуміла як нікому: українська культура завжди була близька до фольклористики, а село розглядали як джерело та скарбницю всіх національних вартостей. По-друге, гіпнотичний саундтрек для фільму написали ікони британської музики Едріан Атлі з Portishead та Вілл Грегорі з Goldfrapp. Рік тому Portishead виступив на благодійному концерті на підтримку України в Брістолі. Це був перший лайв гурту за останні сім років.
Кадр з фільму «Приватні зйомки»
У 2018 році бразильська художниця Жанаіна Наґата купила в інтернеті 16-міліметрову бобіну для кінопроєктора. Виявилося, що на плівці збереглося приватне відео про відпустку молодої родини в Південній Африці. Ламповий футадж здається милим спогадом про сафарі, екзотику й безтурботні розваги біля басейну. Але не для критичного ока режисерки. Вона береться до розслідування, використовуючи прийом роздільного екрана та весь арсенал відкритих джерел в інтернеті. Немов досвідчена дослідниця з Bellingcat вона розкладає відео на компоненти й фактично демонтує з ньогосправжню реальність, реальність апартеїду та расової дискримінації. Вдавана простота десктопної документалістики є, безумовно, оманливою. «Приватні зйомки» — це приклад вдумливої й складної монтажної роботи.
Кадр з фільму «Аполонія, Аполонія»
У розмові про монтаж у документальному кіно ніяк не обійти жанр фільму-спостереження. Драматургію в ньому вигадує час, а це завжди серйозний виклик для документалістів/-ок, адже на практиці означає тонни відзнятого матеріалу й місяці монтажних пошуків. Данська режисерка Леа Ґлоб впродовж тринадцяти років спостерігала за своєю героїнею — художницею Аполонією Сокол. До об'єктиву її камери потрапили творчі злети й падіння Аполонії та її стосунки з Оксаною Шачко, українською художницею і співзасновницею об'єднання Femen, так і власне життя. Зрештою, її щемка і неймовірно красива «Аполонія, Аполонія» з портрета ексцентричної художниці перетворилася на особисту історію, в якій долі трьох творчих жінок майстерно зшиті невидимими, але міцними монтажними нитками. Ця стрічка зараз переможно крокує міжнародними фестивалями і, здається, не залишає байдужим нікого.
Наступний абзац я, здається, писала вічність. Кураторську програму «Монтажний перехід» я зібрала на запрошення рідних докудейсівців/-ок ще з однією метою. Вона присвячена моєму чоловіку Віктору Ониську, режисеру монтажу з 15-річним досвідом. Вітя професійно збирав кіно та відеокліпи, а для Docudays UA — трейлери фестивальних програм. Поза роботою він легко монтував нашу особисту реальність, наповнену батьківством, мандрами, музикою, фільмами, книжками та друзями. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Вітя пішов у Збройні сили України. Він не хотів воювати, але вважав, що в цей страшний історичний момент не має іншого вибору. Без попереднього військового досвіду він швидко став командиром, і разом із побратимами та посестрами звільняв Херсонщину. 30 грудня 2022 року мій чоловік загинув на Донеччині. Мені досі важко писати про Вітю в минулому часі. Але ця збірка фільмів допомогла висловити те, що наразі не піддається мені в текстовій формі. Попри біль я щиро вірю, що ми більше не забудемо своїх предків, як забули їх британці в «Аркадії», і не дозволимо переписати історію, як це зробили росіяни, натхненні італійським фашизмом із «Походу на Рим». Ми будемо чутливими, як героїні «Аполонії, Аполонії», і справедливими, як фільм «Приватні зйомки». Ми, українці та українки, будемо завжди пам'ятати ціну нашої неминучої перемоги.
Текст: Ольга Бірзул, кінокураторка та культурна менеджерка
Чільне фото: кадр з фільму «Похід на Рим».
_______
Ювілейний 20 Docudays UA відбувається за підтримки Посольства Швеції в Україні, Посольства Швейцарії в Україні, Українського культурного фонду, Посольства США в Україні, Посольства Ірландії в Україні, Посольства Данії в Україні, Посольства Бразилії в Україні, Польського інституту в Києві та Чеського центру Київ. Думки, висновки чи рекомендації не обов'язково відбивають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково його автор(к)и.
