7 листопада редакторка сайту Docudays UA та Електронного каталогу української документалістики Ксенія Опря взяла участь у панельній дискусії «Збереження, відновлення та майбутнє українського кіно» проєкту SoliDARE в аудіовізуальному культурному центрі Kino Úsmev у Словаччині. Публікуємо рефлексії та плівкові фото, які описують враження авторки від події.

«Сінефілка зустрічає сінефілів і сінефілок, вони обговорюють фільми й дізнаються, що мають багато спільного в реальному житті», — хочеться розповідати про досвід у Словаччині саме так. Проте до моєї розмови в затишному кінотеатрі варто було пройти ще шлях тривалістю 24 години: від Києва до Чопа, очікування нового потягу, а потім із Чопа до Кошице, долаючи паспортний та митний контроль. 

Саме в цей день, 5 листопада ввечері, я вирушила в дорогу — тоді, коли люди передчували резонансні результати виборів у США. Я знала, що прокинуcя вже у трохи іншій реальності, але також усвідомлювала, що при будь-яких обставинах варто продовжувати маршрут — метафорично й буквально. 

Перед сном я готувалася до розмови, читала про Словаччину, її історію, гортала новини про прем’єр-міністра Фіцо, який тільки-но повертався після переговорів із Китаєм. Про президента Пеллегріні — нещодавно медіа писали, що він заборонив громадянам своєї держави вступати до лав ЗСУ. Також дізнавалася про протилежний світ простору Kino Úsmev: систематичні резиденції, воркшопи та ретроспективні покази, які прагнуть розвивати діалог між українською та словацькою спільнотами через кінематограф.

Ранок палав новинами про Трампа, у Чопі панував затишок, але зачепило інше — літаки в небі! За два роки великої війни це стало для мене спогадом, коли дорога до країн Європи тривала лише декілька годин. Прикордонне селище близ Угорщини та Словаччини мало унікальну можливість споглядати сталевих пташок у спільному небі з країнами-сусідами щогодини.

Чоп. Літаки.

Потяг до Кошице складався із двох вагонів, у ньому їхали переважно мами, які хотіли зустрітися зі своїми дітьми за кордоном, тож наш рейс жартома назвали «матусин потяг». Та були й винятки. Виявилося, що поруч сиділи мої колежанки, які також прямували на дискусію зі Львова — менеджерка Львівської кінокомісії Вікторія Явір та представниці Міського палацу культури ім. Гната Хоткевича Мар’яна Загоруйко й Надія Брилинська. 

Кошице. Центр міста.

Словацьке місто зустріло привітно, як острівець безпеки. Я почувалася дикункою, милувалася замком та готичним собором, яскравими вітринами, які вже готувалися до Рідзва. Вражалася тим, що можна пройтися вулицями вночі, адже тут не діяли звичні для України правила комендантської години. 

Та, врешті, головною цікавістю залишалася розмова про кіно. Вже в день події ми познайомилися з проєктною менеджеркою простору Kino Úsmev Крістіною Новосадовою, вона показала нам кінотеатр, познайомила з командою. Я відчула вайб Будинку Кіно, тут також був жвавий бар, як наш «Вавилон», спільнота кіноманів та кіноманок, автентичний стиль, який дбайливо наповнював будівлю 1922 року неоновими вивісками, стікерами та світлинами з полароїду. 

Кошице. Кінотеатр.

Наша дискусія була у великій червоній залі, ми сиділи на шкіряній софі та кріслах: я, Вікторія Явір, режисерка Олена Подолянко та Ян Мелікант — менеджер Кіноофісу Кошицького краю. Спершу усі ми розповіли про себе та проєкти, які представляємо. 

Я розпочала зі світлин Стаса Карташова з цьогорічного Docudays UA у Києві, хотіла поділитися частинкою цих спогадів з усіма присутніми, а особливо з українцями та українками, які прийшли на захід. Також розповіла про наш новий Електронний каталог української документалістики: його 60 фільмів, 130 персоналій та 59 організацій, які ми з командою дбайливо зібрали в одну збірку за 2023–2025 роки. Його історію, яка розпочалася 2014 року. Сенси, які акумулювалися та ставали голоснішими. Мене питали про трансформацію українського кіно протягом років, я відповіла словами нашої директорки програмного департаменту Юлії Коваленко, що, на жаль, українська кіномова, яка говорить про війну, стала дуже якісною та чуттєвою, адже ми проживаємо ці події вже понад 10 років та багато документуємо реальність навколо, робимо безліч спроб та досліджень.

Розповідаючи про війну в Україні та роботу кінематографістів/-ок, я не могла не поділитися про проєкт «Архів війни» та його здобутки за два роки діяльності. Про 8 мільйонів зібраних медіафайлів та понад 800 задокументованих свідчень. І, звісно, про фільми серії «Свідки», які розкривають нам різні сфери війни через особисті історії. 

Дискусія. Фото надані командою Kino Úsmev.

Режисерка Олена Подолянко ділилася своїм досвідом створення фільмів в Україні, існування індустрії не завдяки, а попри бездіяльність Держкіно. Олена була резиденткою проєкту SoliDARE і мала час у Словаччині, щоб попрацювати над своїм новим сценарієм, дізнатися більше про діяльність словацьких колег. У цьому та не тільки контексті ми багато говорили про копродукцію та перспективи співпраці між країнами.

Вікторія Явір міркувала про формування нової ідентичності в українському кіно, деколоніальний виклик, зміни в українських глядачах та глядачках, які стали цікавитися фільмами і систематично відвідувати національні прем’єри.

Думаю, що наша синергія посилилася в момент, коли ми почали розмовляти «мовою» назв українських фільмів та їхніх сюжетів: «Цей дощ ніколи не скінчиться», «Залізні метелики», «Мирні люди», «20 днів у Маріуполі», «Ми не згаснемо», Nice Ladies, «Редакція», La Palisiada, «Довбуш», «Стоп-земля», «Памфір», «Атлантида», «Плем’я», «Тіні забутих предків», «Колір гранату», «Людина з кіноапаратом»... Приємно, що після дискусії глядачі та глядачки мали змогу побачити ще одну нову чуттєву стрічку — «Фрагменти льоду» Марії Стоянової. Це кіно оповідає про віднайдені архіви батька режисерки Михайла Стоянова з міжнародними поїздками й життям їхньої родини на зламі пізньорадянського періоду.

Ян Мелікант щиро розповідав про досвід словацького кіно. Про якісну документалістику в їхній країні. Про пошуки нових копродукцій та відкриті питання, що стосуються популярних ігрових фільмів, виходу за межі національного прокату або «фестивальної бульбашки». Модераторка розмови Андреа Чурошова-Гавалцова була дуже включена у дискусію, ставила питання, які спонукали до осмислення стратегій українського кіно у найближчому майбутньому, з можливими змінами, які стануться після вступу України до Європейського Союзу. Хотілося б віднайти точні відповіді на всі питання, проте поки що ми могли тільки будувати припущення.

Дорога назад видалася такою ж непростою: я рушила вранці 8 листопада і повернулася додому за два дні. Проте 2-годинна розмова в Kino Úsmev була варта всього. Úsmev перекладається як «усмішка», і я собі так закарбовую цю мандрівку: посміхаючись, пригадуючи нові знайомства, відчуваючи спільну емпатію. Радіючи, що висловилась. 

Із новим знанням, що за 830 кіломентрів від мого дому є місце з вайбом Будинку Кіно.

Проєкт SoliDARE відбувся спільно з Міським Палацом культури ім. Гната Хоткевича за підтримки фонду IZOLYATSIA.

Фото: Ксенія Опря