Команда Docudays UA висловлює розчарування щодо показаного 5 вересня документального фільму «Росіяни на війні» російської режисерки Анастасії Трофімової на 81-му Міжнародному Венеційському кінофестивалі. У цьому матеріалі ми наводимо цитати кінокритикині та кінематографісток, які коментують побачену стрічку та аргументують, чому ця робота слугує інструментом російської пропаганди та не має бути показана на світових майданчиках. Зокрема, на фестивалі у Торонто (TIFF), який анонсував кіно у своїй програмі документальних фільмів.
«Я відвідала чимало міжнародних фестивалів за останній рік, і, на жаль, такий програмний шаблон, який ми побачили у Венеції, — часте явище. Поставити в одну секцію два фільми з країн, між якими йде війна — це просто лінива програмерська методологія (прим. ред. — ми щиро сподіваємося, що цей прикрий випадок не стався зумисно).
Але ситуація з фільмом Журби і Трофімової (прим. ред. — української та російської режисерок) досягла апогею. ”Росіяни на війні” трактують пропагандистський наратив, у якому російські військові гуманізуються, і ці співчуття направлені на погані умови їхньої служби й ні на що більше.
Оскільки раніше програмер(к)и фестивалю пропускали ”хороші” російські роботи, в певний момент кордони дозволеного почали ”розмиватись”. І ось ми бачимо в програмі Венеції фільм від людини, яка підтримує абсолютно проросійські наративи.
Але ще гірше — це розуміння, що цей документальний фільм взяли не за видатні художні якості, а просто як спекулятивне тематичне протиставлення. Чи треба говорити, що художні й технічні якості ”Росіян на війні” перебувають на найнижчих рівнях низькопробних ютубних роликів?
Водночас щиро вважаю, що наше документальне кіно є найпотужнішим на сьогоднішній фестивальній арені, і воно здатне гідно вистояти такі кризи у фестивальних конкурсах. Оскільки етична, художня, і, нарешті, політична сила українського документального кіно тільки посилюється».
Фото героя фільму «Пісні землі, що повільно горить» військовослужбовця Миколи Граднова-Савицького на червоному хіднику у Венеції. Автор: Marco Bertorello / AFP Via Getty Images.
Український погляд справді був представлений у програмі Венеційського фестивалю та отримав теплий відгук аудиторії. Режисерка Ольга Журба разом із продюсеркою Дар’єю Бассель, героями та героїнями презентували документальну історію «Пісні землі, що повільно горить», на червоному хіднику команда привернула увагу до українських полонених, яких ув’язнила Росія.
На пресконференції Венеційського кінофестивалю українська режисерка висловила свою думку, коли її запитали про російську стрічку в програмі:
«Якщо ”російська опозиція” хотіла зупинити війну цією стрічкою, то вона обрала неправильний шлях. Бо чи могли б ви уявити, наприклад, що в часи Другої світової війни Данія знімає фільм про німецьку армію з ”людської сторони”? Бо в кожній людині, навіть у серійному вбивці, можна знайти ”людську сторону”. Але чи могли б ви уявити цей фільм у ці часи? Коли всі знають про геноцид, який охопив всю Європу…
… Я вважаю, що російська опозиція і ці російські солдати вже порушили закон. Режисерка знімала героїв на наших територіях, які були окупованими і тому це порушення міжнародного гуманітарного права…
… Але я думаю, що нам потрібно, як і всьому світові, бути об’єднаними в позиції, щоб притягти до відповідальності та суду всіх військових злочинців. І ми вже знаємо, що це за люди, і всі міжнародні організації також знають про них. Не час викликати співчуття до російських солдатів, тому що вони продовжують нас окуповувати, пускати ракети по населених пунктах, і режисерка не покаже цього у фільмі. Я вважаю, що це неправильний напрямок, і російським митцям і мисткиням, кінематографіст(к)ам варто бути достатньо сміливими, щоб піддавати себе критиці і показувати справжнє обличчя цієї злочинної терористичної держави».
Подивившись фільм «Росіяни на війні», Дар’я Бассель також не могла залишатися осторонь і висловилася у своєму дописі на сторінці Facebook, який зібрав велику кількість реакцій, думок кіноспільноти та медіа. Частково процитуємо:
«Дивилася сьогодні на Венеційському кінофестивалі стрічку під назвою ”Росіяни на війні”. Оскільки наш фільм показують у тій самій секції, то я не мала би розповідати свою думку про нього публічно. Однак у цьому випадку я не можу утриматися від розголосу, адже мова йде не тільки про кіно та мистецтво, а й про життя тисяч людей, які гинуть у цій війні — війні, яка інструменталізувала пропаганду як свою зброю.
Цей фільм може ввести вас в оману, якщо ви вважатимете, що він антивоєнний та такий, що ставить під сумнів нинішній режим в Росії. Мої спостереження про цю стрічку свідчать про яскравий приклад чистої російської пропаганди. Поясню чому.
Режисерка Анастасія Трофімова починає з висловлення свого здивування російським вторгненням в Україну у 2022 році. У своєму фільмі вона завжди використовує термін ”вторгнення”, але ніколи ”повномасштабне вторгнення”. Вона не згадує, що Росія вторглася в Україну та анексувала Крим у 2014 році. Цих двох подій, здається, не існує у світі цього фільму. Авторка також заявляє, що її країна не брала участі у війнах багато років і що про війни вона читала лише в книжках. Таким чином, події у 2022 році стали для неї повним шоком. Цікаво, як Трофімова могла не звернути увагу на той факт, що її країна за своєю суттю причетна до різних війн та окупацій протягом останніх 30 років (1992–1993 — Придністров’я, Абхазька війна, Чеченські війни 1994–1996 та 1999–2009 років, війна 2008 року в Грузії та вторгнення в Сирію 2015–2022).
Кінорежисерка розпочинає свою оповідь з українця, який нині живе в Росії та воює на російському боці. Це дуже інтригуючий вибір для старту наративу про росіян на війні. Згодом цей персонаж буде стверджувати, що в Україні у 2014 році почалася ГРОМАДЯНСЬКА війна. Він також скаже, що українці здійснювали бомбардування східних районів власної країни (і саме тому герой переїхав до Росії).
Ще один персонаж заявить, що українці — нацисти. Ці наративи ми вже чули раніше; вони широко та активно поширювалися (й, очевидно, нині продовжують) російськими ЗМІ. Один із таких рупорів пропаганди — телеканал Russia Today, для якого режисерка фільму ”Росіяни на війні” раніше зняла кілька документальних робіт.
Протягом усього фільму кожен герой висловлює розгубленість щодо своїх дій в Україні, заявляючи, що хоче закінчення війни й що більшість росіян воює лише за гроші. У фінальній частині фільму батальйон перекидають до Бахмута й частина персонажів гине в бою. Тоді ми бачимо, як їхні побратими та рідні сумують на могилах загиблих. Всі вони повторюють, що не розуміють, чому відбувається ця війна і кому вона потрібна.
Зрештою, режисерка робить висновок, що це все — бідні, звичайні російські люди, якими маніпулюють у війні через масштабніші політичні ігри. Ця оптика здалася мені кумедною, бо авторка, як Путін та його режим, грають із цими людьми в цікаву гру. Вони відмовляють їм у простій здатності мати гідність, думати й вирішувати за себе. Для неї ці люди — лише безправні обʼєкти. Якби ті, хто бере участь у війні, що триває вже понад 10 років, не були безсилими, це означало б, що вони в більшості своїй насправді підтримують цю війну, чи не так?
Вам буде шкода людей, загибель яких зображують у фільмі. Ви будете співчувати в моменти, коли побачите, як за ними плачуть їхні близькі. І це логічно: якщо ви нормальна людина — ви маєте відчувати жаль, смуток та емоції. Однак важливо також памʼятати, що ці герої приєдналися до армії, яка вторглася в незалежну країну, багато з них добровільно, як ми дізнаємося з фільму. Варто пригадати також Бучу, Ірпінь, Маріуполь та мирних жителів, яких там вбивали. Ми памʼятаємо тисячі дітей, яких незаконно перевезли з України до Росії. Поки я це пишу і поки ви читаєте ці рядки, ракети бʼють по українським містам. На кнопки спуску натискають звичайні росіяни. Чи їхні злочини менш значущі просто тому, що вони стверджують, що не знають, чому причетні до цієї війни?
До речі, Анастасія Трофімова запитує одного з персонажів, чи він вважає, що російська армія вчиняє якісь воєнні злочини. Він відповідає ”ні”, стверджуючи, що не був свідком жодних воєнних злочинів. Цікаво, що режисерка повторює це у своїх інтерв’ю, заявляючи, що під час перебування біля фронту не бачила ознак воєнних злочинів. Ми можемо лише радіти за неї, бо їй пощастило не стати свідком цих фактів. На жаль, тисячі українців і українок не мали такої удачі.
Я могла би продовжити, але вважаю, що достатньо зрозуміти, що цей фільм представляє дуже спотворене зображення реальності, поширюючи брехливі наративи (називаючи російське вторгнення та анексію Криму громадянською війною; даючи свідчення про те, що російська армія не вчиняє жодних воєнних злочинів; представляючи армію країни-агресора в ролі жертви)....»
Продюсерка Олександра Кравченко поділилася важливим спостереженням, коментуючи допис:
«Також дуже цікаво порівняти вашу рецензію з текстом, який супроводжує фільм на сайті кінофестивалю в Торонто (TIFF) й називає стрічку ”захопливою історією про пожертву та розчарування”, а також згадує про те, що режисерка працювала у багатьох зонах бойових дій, включаючи Сирію (про участь Росії у цій війні авторка, вочевидь, нічого не знала)».
Отже, підкреслимо, що фільм «Росіяни на війні» не ставить або зовсім оминає ті факти, що ця війна триває не 2, а вже 10 років, і почалася з російської окупації Криму, яка названа у звіті Міжнародного кримінального суду «міжнародним збройним конфліктом», а не «громадянською війною», як транслює кіно. Усі ці роки після розпаду радянської імперії Росія постійно воює — в Чечні, Молдові, Грузії, Сирії, — і не помічати цього неможливо. Врешті, воєнні злочини є свідомою політикою російської держави. Враховуючи наративи стрічки та досвід роботи її авторки з російськими медіа, вважаємо важливим звернутися до світової кіноспільноти, програмерів/-ок та керівників/-иць кінофестивалів із застереженням щодо подальших показів «Росіяни на війні» на ваших майданчиках. Цей фільм спотворює знання про війну, яка нині триває і продовжує забирати життя мирних громадян/-ок незалежної демократичної держави.
Фото: кадри з документального фільму «Мирні люди» Оксани Карпович, зображення наслідків дій росіян на війні.
