Гар, це вже ваш другий фільм, пов’язаний з Україною. Ви родом з Ірландії. Чому ви шукаєте теми в Україні?

Україна мене, так би мовити, «заразила». Усе почалося близько семи років тому. Мій брат тоді жив у Києві. Він ходив до спортзалу, і саме через фотографії з цього місця я вперше побачив Україну. Це було дуже химерне перше враження (сміється).

Я приїхав до Києва, почав знайомитися з людьми, спостерігати за містом і зняв свій перший фільм — «Качалка». Відтоді я повертався в Україну багато разів і зняв тут уже два фільми. Мене захопила не лише культура, а й ставлення українців до здоров’я, добробуту, спільнот.

Крім того, я відчув щось дуже близьке — чорний гумор, який є і в українців, і в ірландців. Мене завжди цікавили архітектура, невеликі спільноти та спосіб, у який люди підтримують одне одного. Обидва мої фільми — і «Качалка», і «Санаторій» — багато в чому саме про це.

З ірландської перспективи Україна — неймовірна. Вона — інша, і водночас дуже жива. Мені просто хочеться сюди повертатися.

Ідея фільму «Санаторій» почалася з фотографії санаторію «Куяльник» в Одесі, що потрапила на очі в фотоальбомі. Що вас зачепило?

Так, саме так. Я побачив фото старого басейну «Куяльника» й подумав: «Боже, яка краса! Що це за місце?». Ще до того, як побачити цю фотографію, я вже хотів досліджувати тему зцілення і відновлення. Це було під час COVID-19 у 2021 році. Я багато думав про те, як люди зцілюються — фізично й емоційно.

Приблизно за місяць після цієї ідеї я вже був в Одесі. Прожив у санаторії тиждень, пройшов усі процедури — деякі були приємні, деякі болючі (сміється). Спілкувався з персоналом, гостями, слухав їхні історії. І тоді зрозумів: тут є фільм.

Санаторій — не новий, і персонал це добре розуміє. Це місце з минулого, але водночас — жива спільнота. І саме це поєднання старої інституції й живого людського тепла мене дуже зацікавило.

Кадр із фільму «Санаторій»

Ви почали проєкт до початку повномасштабного вторгнення. Що змінилося після 24 лютого 2022 року?

Ми думали, що зйомки неможливі — санаторій зачинився. Але згодом він знову відкрився, і я повернувся. Ідея фільму змінилася. Це вже була не просто історія про зцілення. Це стало історією про людей, які намагаються жити звичайним життям, відпочивати, лікуватися — попри війну, яка завжди поруч.

В Ірландії чи США важко по-справжньому уявити, як це — жити з війною щодня. Глядачі можуть співчувати, але не завжди можуть відчути. Саме тому важливо показати прості сцени: пляж, дискотеку, обід, масаж, жарти — те, що нагадує нормальне життя. І водночас — нагадати, що війна нікуди не зникла.

Люди просто хочуть жити. Мати безпечне життя. І ця боротьба за звичайність — надзвичайно сильна.

Також згадували про одеське почуття гумору. Як його сприймають за кордоном?

О, так! Одеса відома у світі своїм гумором. Це блискавичний, чорний гумор — і дуже живий.

Під час міжнародних показів глядачі чудово розуміють, наскільки руйнівною є війна. Але іноді вони не впевнені, чи доречно сміятися. І що найцікавіше — найбільше сміху було саме на київських прем’єрах.

Українці в залі ніби дозволяють усім іншим сміятися з цього болю. Це не сміх над війною — це сміх попри неї. Це гідність, сила і надзвичайна життєстійкість. Фільм не показує всю жахливу реальність війни — для цього є інші важливі документальні стрічки. «Санаторій» — радше як терапевтичний курс: після нього хочеться вдихнути глибше.

Під час зйомок ви працювали з перекладачем? Як відбувалася комунікація з героями?

Так, я завжди працюю з людьми, які не просто перекладають мову, а розуміють культуру. Вже сім років моїм головним партнером є Сергій Солодько. Також оператор — Денис Мельник. Вони допомагають мені відчувати контекст, нюанси гумору, тональність.

Ми будуємо довіру з героями ще до того, як наводимо камеру. Українці, до речі, набагато спокійніше реагують на камеру, ніж ірландці. В Ірландії всі хвилюються, як виглядають. А в Україні — «У нас є важливіші проблеми, ніж ця камера» (сміється). І це дуже допомагає створити щирий фільм.

Монтаж тривав 23 тижні. Ми багато працювали над тим, щоб сцени виглядали природно й цілісно, хоча часто вони були зняті в різні дні.



Кадр із фільму «Санаторій»

Як «Санаторій» змінив вас особисто й професійно?

Я став більш вдячним. Це великий привілей — знімати фільм, яким справді пишаєшся, і чути вдячність від українців.

Мені багато хто писав: «Дякуємо, що зняли цей фільм». І це те, чого я ніколи не очікував почути. Бо кіно — річ егоїстична, але коли воно починає жити самостійно, воно може щось змінювати.

Я почав краще розуміти українців. І зрозумів, що світ насправді менший: під усіма культурними шарами ми дуже схожі.

Ви знаєте, що ваш фільм викликав-таки деякі зміни в самому «Куяльнику»?

Так. Після показу почалися реальні зміни в Будинку культури санаторію. Про це нам розповіла під час Q&A сесії Олена, яка відповідає за розважальну програму в «Куяльнику». 

Це фантастична новина. Я дуже щасливий це чути. Уявити, що наш фільм став частиною відновлення цього місця — неймовірно. І звичайно, дуже зворушливо, що показ фільму в рамках Мандрівного Docudays UA відбудеться саме в «Куяльнику». Це, мабуть, одне з найкращих місць, де ми могли показати фільм.

Чільне фото: Сергій Хандусенко.

22-й Мандрівний Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні та International Media Support. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу, урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.