Цьогорічна добірка українських фільмів програми дає можливість познайомитися з митцями різних генерацій, стилів та уподобань. Від зовсім юних початківців з недосконалою майстерністю, але вже власним мистецьким поглядом, до улюбленців багатьох фестивалів та майже класиків вітчизняної документалістики. Покази DOCU/УКРАЇНА відбудуться 22-25 березня у Синій залі Будинку кіно.

Кінознавець Ігор Грабович уже встиг переглянути всі фільми програми і скласти свою думку...

Українська програма DOCU/УКРАЇНА по-своєму показова, навіть репрезентативна, бо багато в чому відображає теперішнє українське суспільство – і в сенсі представлених генерацій, і через демонстровану проблематику картин.

У першу чергу варто сказати про найстарше покоління українських кінематографістів, представлене у програмі картиною Олександра Балагури «Табір». У стрічці своєрідно склеюються епохи – радянська та пострадянська, українська. Точкою відліку для сюжету стало повернення режисера у місця, де 1991 року він фільмував свою картину «Вулиця-вдова», присвячену життю закарпатських ромів. Цього разу поїздка стала ненавмисною, і вона виявилася і мандрівкою в часі, і рефлексією над минулим, і презентацією сьогодення.

Відтак стрічка має вільну структуру – старий фільм переплітається з розповідями його героїв про теперішнє своє життя, а нові реалії виказують своє давнє коріння.

Режисер Сергій Лисенко в картині «Амосов – Сторіччя» підбиває підсумки життя та діяльності знаменитого українського хірурга, інженера, мислителя Миколи  Амосова. Багато в чому це розповідь про щасливе довге життя, яке об’єднало й особисті звершення, й філософські пошуки хірурга. Найцікавішою, як на мене, сюжетом сюжетною лінією цього фільму є взаємодія Амосова з Історією, з історичним часом, у якому йому довелося жити.

З одного боку, знаменитий професіонал рятував людські життя без огляду на їхні переконання чи суспільний статус, з іншого, він все ж переймався подібним статусом, бо шукав формулу ідеального суспільства, яке б влаштувало усіх. Утім, рано чи пізно подібні пошуки мали привести його якщо не до конфлікту з тодішньою владою, то до особистого розчарування їхніми результатами. Так воно і сталося – пережиті Амосовим епохи виявилися несумісними з ідеалами.  Багато в чому картина «Амосов – Сторіччя» є реквіємом за радянською мрією, яка сьогодні доживає свої останні дні.

Картина-портрет Романа Бондарчука «Кафе «Вояж» є також розповіддю про епоху, але цього разу  через постать простої людини, сторожа приватного ставка з херсонського Берислава дяді Вови, який розповідає про себе та навколишнє життя  доволі відверто,  проте без найменшого пафосу чи драматичного загострення. Дядя Вова – із середнього покоління радянських людей, які розпад імперії зустріли у зрілому віці й впродовж наступних десятиліть шукали свого місця в нових часах.  У фільмі ці нові часи подані через розповідь героя про  місцевих заробітчан, яким доводиться гнути спину на нових багатіїв фактично за копійки, а інколи і безплатно.

У цій картині персонаж дуже важливий, бо саме він і є тим маленьким українцем, який прагне вижити за всяких умов. Чомусь здається, що подібні люди працювали у Межигір’ї. Вітер історії їх гне, проте не ламає.

Ще одним, але цього разу колективним портретом простих людей є картина «М’ясокомбінат» режисера Петра Армяновського. У фільмі йдеться про роботу дільничної комісії на парламентських виборах 2012 року, яка розташована в донецькому м’ясокомбінаті. У центрі уваги опиняються працівники комісії, а також самі виборці.  У стрічці  ми не побачимо чогось надзвичайного, проте її загалом мирна атмосфера видає одну з найболючіших проблем сходу України – його підкреслену аполітичність, яка втілюється  в своєрідній інерції мислення та дій. Відтак вибори у цій картині виглядають актом фактично номінальним. Стрічка у чомусь нагадує чеховські п’єси: люди розмовляють про дрібниці, а тим часом руйнується їхнє життя.

Доволі радикальною є стрічка режисера Юрія Речинського «Хворісукалюди», повнометражна історія про групу одеських наркоманів, які намагаються відшукати своє місце у житті. Фільм поділено на три частини, які сприймаються загалом символічно. У першій – йдеться про життя в утробі: діти-наркомани мешкають у підвалі і на Божий світ вилазять через вузьке вікно, щоразу ніби народжуючись на світ. Друга частина є історією пошуку біологічної матері одного з підвальних мешканців, а третя розповідає про спробу однієї з героїнь  народити дитину.

Уся історія про материнство та дитинство подається тут через найпримітивніші й навіть здеградовані форми біологічного існування зовсім молодих людей. Багато в чому це колективний портрет країни у його найрадикальніших проявах, де занепалим є не тільки біологічний матеріал, але й соціальні інститути.

Певним дисонансом і водночас своєрідним прологом у майбутнє в програмі виглядає стрічка Катерини Горностай «Між нами», присвячена любовному трикутнику або тому, що у деяких інтелектуальних колах називають практикою низової поліамурності. У центрі оповіді тут молоде подружжя студентів, яке опиняється на межі розлучення через роман дружини зі старшим чоловіком. Загалом ситуація в картині дещо проблематизується та фактично не обговорюється.

Соціальне тло персонажів також окреслено доволі невиразно, так само, як і можливі способи розв’язання ситуації. Водночас картина своєю стриманістю та підкресленою камерністю ніби нормалізує саму практику поліамурності, яка в Україні поширена під іншими іменами і сприймається радше негативно, ніж позитивно. Але тепер є про що поміркувати та що обговорити.

Ігор Грабович,

кінознавець