24 - 25 вересня ініціативна група «PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine» в рамках фестивалю німецької мережі MitOst показувала чотири фільми з програми Docudays UA. Сама організація MitOst є мережею 1400 громадських ініціатив та активістів, які проводять проекти з культурного обміну та громадянської активності з більш ніж 40 країн світу, головно зі Східної та Південної Європи. Фестиваль є щорічним зібранням членів мережі MitOst, яке цього року проходило в Івано-Франківську. На фестиваль прибули 300 активістів із 20 країн, зокрема з Німеччини, Грузії, Росії, Великобританії, Австралії та звичайно, України.
Покази Docudays UA увійшли до насиченої програми фестивалю, де також проходили дискусії, театральні вистави, семінари та концерти. Івано-Франківськ вирував, а з ним і ми. Чотири фільми Docudays UA, які ми обрали для фестивалю, торкалися теми міграції. Проблеми внутрішніх переселенців та біженців, утрати домівок та питання національних меншин – усе це сьогодні стало частиною життя українців.
Наші покази ми назвали «У пошуках дому». Про це й говорили після фільмів. Мабуть найбільше глядачів вразив сирійський фільм «Переслідувані» (режисерка Ліваа Язі), який розповідає про ставлення сирійців до своїх (втрачених чи не втрачених) домівок, зокрема і про те, що неможливо повернутися та просто жити у будинку, якщо ти бачив, як біля входу вбили його господаря. Голова організації «Д.О.М. 48. 24.» Сергій Ніконоров після показу розповів про своє відчуття втраченого дому в Донецьку. Для багатьох в Україні час зупинився навесні 2014 року, для нього – 2 червня. «Я бачу цей рік як окремі епізоди власного життя у великій драмі долі моєї Батьківщини. Таких епізодів кілька й вони перебувають у чітких часових межах: від початку Майдану до загибелі Дмитра Чернявського, від першого захоплення Донецької ОДА до оголошення псевдореферендуму, перший виїзд до Харкова і повернення у вже чуже місто, – поділився Сергій. – Я сам не з Донецька, а зі села за 30 км від нього. Я став сприймати це місто як дім лише через півтора роки після того, як купив там будинок неподалік від аеропорту. Заклавши виноградник на 180 кущів, дивився, як тендітні беззахисні гілочки з ріденьким листячком, про котрі я дбав три місяці, зустрілися з реальним світом. Я збагатив цю землю своєю працею, віддавши частину душі. Я знав, що вона відповість мені запашними ґронами, які я буду обережно зривати на заході сонця для дорогих мені людей під звуки літака, що злітає. Але життя – це шлях, на якому не передбачено зупинок, крім кінцевої. І знову я й мої нові друзі у пошуках землі, якій стануть в нагоді наші дари, і яка віддячить нам за нашу працю».
Під час дискусій після фільмів «Зламані гілки» Аяли Шарот та «Це моя земля» Тамари Ерде глядачі питали про сучасний стан єврейського життя в Україні та висловлювали занепокоєння щодо творення образу «іншого» в українському медійному дискурсі. Глядач із Лондона, а наразі берлінський музикант Нед, після перегляду фільму «Це моя земля» про ізраїльско-палестинський конфлікт, наголосив, що не можна будувати мир «у головах людей» військовими методами. У коментарі до фільму «Життя в раю – нелегали по сусідству» режисера Романа Вітала активіст та поет із Луганська, який наразі живе в Івано-Франківську, Ярослав Мінкін, говорив про важливість людяності, коли ми намагаємось аналізувати ту чи іншу ситуацію. Для нього «Європа цінностей» також нещодавно довела, що вона є насамперед «Європою правил»: він стикнувся з абсурдним візовим законодавством ЄС на власному досвіді. Відповідаючи на запитання однієї з глядачок, чому ж так багато внутрішніх переселенців все-таки залишаються в Україні, а не їдуть закордон, інший глядач – нещодавній мешканець Маріуполя, а нині Івано-Франківська, – відповів просто: «Мій дім – це Маріуполь, мій дім – це Івано-Франківськ, зрештою, мій дім – це Україна, мені тут добре, я не збираюся звідси їхати».
На жаль, на показах передусім дискутували гості міста. І хоча всі фільми були надзвичайно цікавими, а зали – повними, мені, як організаторці, трохи не вистачало присутності в дискусіях гостей фестивалю, які не є активістами. На мою думку, завжди слід пам'ятати, що є люди, для яких слова «права людини» не такі звичні й наповнені змістом, як для нас. Як це змінити? Думаю, значно допоміг би розвиток якісної журналістики та підтримка зміни системи освіти. Розвиток якісної журналістики, бо вона дозволить створювати і розширювати вже існуючі публічні поля для дискусій. Щодо змін систем освіти, то тут на думку спадає приклад німецьких шкіл, в яких три четверті уроку проходить в дискусії. Школярів навчають аналізувати, ставити запитання від першого класу та дискутувати з учителем. Учителеві навіть заборонено ставити запитання, на які учень може дати відповідь «так» або «ні», всі запитання мають бути відкритими. У школі, а потім і в університеті йде постійний діалог між викладачем та учнем/студентом.
Приємно зазначити, що я не мушу зараз підсумовувати, наскільки важливою є робота Docudays UA, особливо в регіонах, адже наша співпраця триває – у листопаді 2015 року ми організовуємо покази документального кіно в Берліні.
Олександра Бінерт, PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine
Фото: Антон Куба. Більше фото з подій тут
