Фільмом «Євромайдан. Чорновий монтаж» ми починаємо новий сезон онлайн-прем'єр на DOCU/SPACE. Від сьогодні стрічка буде доступна для вільного перегляду в нашому онлайн-кінотеатрі.

Три роки тому «Євромайдан. Чорновий монтаж» поєднав роботи багатьох українських документалістів, які знімали й щоденне життя, і найгарячіші моменти українського протесту.

До річниці початку Революції Гідності ми попросили команду першого фільму про Майдан згадати, які відчуття й емоції важливо було зафіксувати та якою вони бачили країну тоді і якою країна постає зараз.

Дар'я Аверченко

продюсерка альманаху «Євромайдан. Чорновий монтаж» та pr-директорка фестивалю Docudays UA

Пригадую ту зиму, коли ми не знали, чи відбудеться Docudays UA узагалі та що буде з усіма нами. У нас було стільки болю після боїв на Майдані, поховання Небесної Сотні. До фестивалю лишався місяць і було абсолютно очевидним, що говорити треба про те, що відбулося. Тоді мені спала на думку ідея альманаху від авторів, які знімали під час Революції Гідності. Я розповіла про це Юлі Сердюковій і Ромі Бондарчуку. На наші листи відгукнулися небайдужі режисери. І ми почали працювати.

Я й досі вважаю «Євромайдан. Чорновий монтаж» феноменом. Під час створення фільму ми працювали справжньою командою, допомагали одне одному, як і люди на Майдані. Саме тоді я побачила, як спільні випробування відкривають у людях найкраще. А ще я відчула, що гуртом можна здолати все й навіть зробити повнометражний фільм усього за місяць.

Катерина Горностай

режисерка новел «Зуб Леніна» та «Мирний протест Маші»

«Євромайдан» для мене найперший в архіві фільмів про Майдан, можливо, тому, що зовсім не намагається аналізувати події й переказувати факти, а просто дивується всьому, що бачить. Люблю фільм за те, що це трансляція голої емоції: контрасту відчуттів – розгубленості кожного з нас (тих, хто стояв за камерою) й подекуди неймовірної зібраності всіх, хто потрапив у кадр.

Пам'ятаю перший перегляд фільму й враження, що все розпорошено, що кожна новела кричить про своє. І так само пам'ятаю один з останніх переглядів, коли я зрозуміла, що хоч якими б різними були уламки цього фільму, вони всі говорять про одне. Це дзеркало відчаю людини, що стає свідком історичних подій, настільки великих, що осягнути їх не вистачить ані декількох фільмів, ані, напевно, усього життя.

Чи змінилося щось відтоді? Точно можу сказати лише про зміни в собі. За три роки з'явилася з одного боку страшенна втома, з іншого – страх, що Майдан може повторитися. І єдині ліки від цього – мати в запасниках такі фільми, як «Євромайдан. Чорновий монтаж», і щороку дивитися їх заново.

Андрій Литвиненко

режисер новели «Київська міська рада»

Якщо чесно, мене неймовірно вразила епічність того, що я побачив у КМДА. Цікавим було те, як люди сплять усі разом на підлозі — усе це було наче сон... Розуміли, що це не закінчиться добре. Але водночас надихало те, що всі ці люди збираються боротися за щось таке, що мені особисто не байдуже.

Володимир Тихий

режисер новели «Свобода або смерть»

Тоді, виправдовуючись встановленням різдвяної ялинки, Беркут жорстоко побив сплячих студентів, які прийшли на Майдан підтримати угоду з Європейським Союзом. І обурені несправедливістю, 1 мільйон українців вийшли на вулиці Києва, щоб прибрати криваву ялинку.

Андрєй Кісєльов

режисер новели «Сенс?»

Моя новела у альманасі про переломний момент в протистоянні на Майдані, про самий початок подій на Грушевського. Для мене було важливо показати спробу діалогу протиборчих сторін (кілька годин, коли ветеран-афганець ще може підійти на відстань витягнутої руки до огородження і спробувати поговорити). Але це я міркую в грудні 2016, а тоді, на барикадах, я знімав, більше покладаючись на інтуїцію.

Олександр Течинський

один із режисерів новели «Все палає»

Знімаючи тоді, важко було орієнтуватися на щось свідомо. Але ми точно знали, що фільмувати потрібно не те, що ми розуміємо, а те, що є для нас незрозумілим. Це було вирішальним. Мабуть, уже після подій на Грушевського, у середині січня, стало зрозуміло, що зробимо документальний фільм (Олександр Течинський, Дмитро Стойков та Олексій Солодунов – автори повнометражного фільму «Все палає» – ред.).

Тоді здавалося, що ми котимося в пекло. Країна котиться в пекло. А зараз мені здається те саме. Тільки все відбувається іншими темпами. Я це визначаю за поведінкою людей. І за тим рівнем цинізму та лицемірства, яке оточує нас з усіх боків. Про мене, ми загрузли в брехні. І участь у боротьбі за якісь «святі цінності» стало ширмою для виловлювання «печеньок» у каламутній воді.

Роман Бондарчук

режисер новел «Метро» та «У пошуках лідера»

Тоді я не думав про емоцію. Я досліджував, намагався зрозуміти, що відбувається. Узагалі, мене надзвичайно цікавила механіка цієї Революції. Я шукав відповідей, як у цьому хаосі абсолютно різні люди з різних куточків країни зуміли об'єднатися в групи та перемогти. І ще мене цікавило, чи хтось керував цими людьми, – і сюжет про пошук лідера є яскравим прикладом відповіді на це питання.

Країна бачилася мені і тоді, і бачиться зараз прекрасною, ні на кого не схожою, наповненою дивовижними людьми й історіями.

Юлія Гонтарук

режисерка новели «Батьківська хата»

Київ був тоді з однією емоцією — ми хотіли свободи, жити в гідній країні, за яку не буде соромно, ми стояли за те, щоб більше не бути «постсовком». Тоді я подумала, а що робиться в цю хвилину в Донецьку? У «Вавилон'13» запропонували поїхати туди, і ми вирішили, що треба знімати. Уже в потязі розмірковувала над тим, чому б не поїхати в Єнакієве й не знайти там хату Януковича – будинок, у якому він народився. Поспілкуватися з його сусідами, розпитати, що вони думають. Загалом, я ставила всім однакові запитанння – як вам бути сусідом Януковича, що думаєте про нього, як про Президента, як жити на Донбасі і як ставитеся до того, що відбувається на Майдані. Майже всі пишалися Януковичем.

Коли нарешті один дідусь привів нас до його будинку й коли я побачила його наживо, зрозуміла, про що моє кіно. Це була батьківська хата Януковича. Це була хата, яку побудував його батько своїми руками. Вона була така занедбана, майже зруйнована. Видно, що ніхто за нею не дивився. І тоді я зрозуміла, що ця хата – мов образ України. Це ставлення до свого коріння. Про який патріотизм можна було говорити, якщо він так поставився до рідної хати? Моя мама щомісяця їде в село, до хати, де народилася, вона не може інакше, її туди тягне. А Віктор Федорович побудував собі в Межигір’ї палац. І як сказав цей дідусь: «Он сюда не заезжает, проезжает мимо... а что тут показывать». Для мене тоді стало все зрозуміло. Я приїхала в Київ і змонтувала короткий фільм «Батьківська хата».

Я і зараз бачу країну такою, якою хотіла бачити її тоді. Я знаю, що швидко нічого не буває. Я впевнена й вірю, що ми всього досягнемо. Потрібно, щоб кожен починав із себе. Я жодної секунди не жалкую, що відбулася Революція Гідності. Бо бачу зміни, які відбулися зі мною і з суспільством. І я цьому дуже рада.

Роман Любий

режисер стрічки «Бруківка за бруківкою»

Тоді, в зніманні відчувалася майже фізична потреба. Дуже хотілося ухопити речі й емоції, яких ми ніде й ніколи за інших умов не відчували й, можливо, ніколи більше не відчуємо. Утворення на очах колективу з незнайомих між собою людей. І це відбувалося не силоміць, як ми до цього звикли. Чистий поштовх. Дуже показово, що «Бруківка за бруківкою» взагалі не планувалася, не обговорювалася. Цей уривок створено за тим самим принципом, як і той світ, що в ньому зображено. Четверо операторів: Козеко, Котляр, Іванько і Єгоров, керуючись своїм відчуттям прекрасного, зафіксували цей світ, після чого фільм був зібраний із цих шматків, але вже моїм відчуттям прекрасного. Тобто це робота колективу без будь-якого натяку на організацію.

Напевно, тоді приблизно так і бачили країну – колективом, де кожен може знайти собі місце. А зараз... Я здалеку зайду. Нещодавно читав про те, як правильно віджиматися на пальцях і на кулаках. І в статті було сказано: віджимання на пальцях є дуже корисною вправою як профілактика будь-яких проблем із суглобами пальців. Але навіть якщо у вас вже болять суглоби, ви все одно можете практикувати такі тренування, біль стане сильнішим, але це вже буде інший колір болю – одужання замість деградації тіла. Я вперше стикнувся з таким формулюванням, і ось думаю: можливо, колір болю змінився, і ми просто не звернули увагу?

Юлія Сердюкова

продюсерка альманаху «Євромайдан. Чорновий монтаж»

За ці два з половиною роки «Євромайдан. Чорновий монтаж» об’їхав усю земну кулю – побував на кількох десятках фестивалів та ще більшій кількості позафестивальних показів. Здебільшого мені випадало супроводжувати ці покази та брати участь у розмовах із глядачами та глядачками.

«Євромайдан…» був першою повнометражною стрічкою про українську революцію 2014 року. Завдяки формі альманаху він провіщував розмаїття всіх наступних стрічок про Майдан, навіть більше – став своєрідним дзеркалом сприйняття публікою відображення революції в документальному кіно. Хтось уважає його занадто «м’яким», навіть романтичним, а хтось, навпаки, вбачає у фільмі загрозу репутації країни та плюндрування пам’яті героїв. Поступово розрив між цими двома думками стає все більшим, і це дуже сумно, але показово щодо того, куди рухається наше суспільство. Проте часто в залі перебували уважні люди, які бачили всю складність і багатогранність розказаної там історії та були готові до діалогу з будь-якими опонентами. Ці розмови багато чому мене навчили. Зокрема тому, що хороший документальний фільм, як хороше вино, набуває все більше смислів із часом.

***

За ці роки стрічка вже побувала на фестивалях: Verzio (Будапешт), Inconvenient Films (Вільнюс), Cinedoc (Тбілісі), на кінофестивалі IDFF у Їглаві (Чехія), IDFA (Амстердам), Watch Docs (Варшава), International Riga Film Festival (Рига), «Артдокфест» (Москва, Санкт-Петербург) та інших. На кінофестивалі в Їглаві журі нагородило «Євромайдан» спеціальною відзнакою «Срібне око». Цей приз особливий, він представляє талановитих дебютантів світу документального кіно. Також фільм отримав спецприз журі на фестивалі в Глазго (Document International Human Rights Documentary Film Festival) та головний приз міжнародного конкурсу онлайн-фестивалю FEELFEST.

Режисери альманаху: Володимир Тихий, Андрій Литвиненко, Катерина Горностай, Юлія Гонтарук, Роман Бондарчук, Андрєй Кісєльов, Роман Любий, Олександр Течинський, Олексій Солодунов, Дмитро Стойков.

Спілкувалася Вікторія Хоменко

Фото - кадри з фільму