Запаморочення. Те відчуття, що виникає під час перегляду п’яти повнометражних робіт, відібраних до програми.

Спершу через безумовні мистецькі чесноти представлених фільмів. Кожен із майстрів неігрового кіно (без лапок, можна й з великої літери – Майстрів) по-своєму, і то вельми по-різному, пише портрет світу і портрет людської душі, безкомпромісно відкидаючи «загальні місця», аби відкрити невідоме (нерідко – у заяложено відомому).

А далі – росте запаморочення вже суто із професійних кінокритичних причин. Через поставлене наперед завдання охопити представлені стрічки у доволі лаконічному тексті, який, з одного боку, не повинен перетворитися на простий перерахунок мистецьких чеснот і здобутків, а з іншого – має набути (бодай позірної) цілісності. Попри те, що представлені фільми – абсолютно несхожі між собою, бо зберігають самобутній подих своїх талановитих авторів.

Власне, об’єднує п’ять стрічок саме майстерність документалістів-митців:

– продуманість у виборі теми та її концептуалізації (доля людська, фіксована у безкінечній подорожі, у «Без назви», відносини сімейні у «Головній ролі» та «Ти не уявляєш, як я тебе люблю», портретування людини і природи у «Жінці і льодовику», Іншого і суспільства – у «Нормальному аутичному фільмі»), 

– віртуозність у конструюванні оповіді, візуальне багатство і довершеність образного ряду (навіть тоді, коли весь фільм засновано лише на великих планах, як от у «Ти не уявляєш...», або переважно обмежено простором старої радянської квартири, як у «Головній ролі», де у ялинковій прикрасі відо- бражається сімейний всесвіт),

– чітко артикульована авторська позиція виявлена вельми різноманітно: автор може бути одним із героїв оповіді («Головна роль»), входити в кадр («Нормальний аутичний фільм»), говорити про себе інтимного чужим голосом («Без назви»), висловлюватися композиційним протиставленням сюжетів-образів («Жінка та льодовик») або ж неочікувано розкривати карти у фінальному титрі-повідомленні («Ти не уявляєш...»).

Зрештою, об’єднує фільми видатний магнетизм їхнього впливу на глядача – навіть не той, що народжується під час перегляду (не завжди легкого), а той, що виникає у підсумку як післясмак, що не відпускає.

Нижче - короткі враження від стрічок, що йдуть шляхами осмислення світу і суспільства, людини і сім’ї.

«БЕЗ НАЗВИ» Міхаеля Ґлавоґґера та Моніки Віллі

Фільм-рух, що мав стати підсумком річної подорожі світом із її миттєвими імпресіями, осмисленими постфактум. Таку подорож було розпочато в Австрії у грудні 2013-го й обірвано у квітні наступного року – смертю Міхаеля Ґлавоґґера у Ліберії, від недіагностованої малярії. «Неназвану» стрічку із відзнятих матеріалів та «польових» записів режисера змонтувала Моніка Віллі.

В об’єктиві мандрівника – важке буття (людей фізичної праці та їхніх тварин) у просторах (нерідко) неймовірної природної краси, передусім схопленої в русі. За кадром – озвучені жіночим голосом враження режисера, його коментарі, але також й інтимні переживання і почуття – страхи, бажання, бентежність. Вони виринають так само, як «зернистість» окремих кадрів з-поміж переважно цифрового, високої чіткості зображення.

Документальна антропологія із поглядом, звернутим назовні – у красу жахливого світу, силою трагічних обставин перетворюється на форму психологічної інтроспекції, зверненої всередину себе, заглибленої рефлексії. Камера Аттіли Боа і погляд Міхаеля Ґлавоґґера поєднуються в одне. Повертаючись зі смерті, ми бачимо світ його очима.

«ЖІНКА І ЛЬОДОВИК» Аудрюса Стоніса

У назві можна відчути стриману, ледь помітну іронічну алюзію на вислів «Людина і пароплав», бо в центрі цього своєрідного фільму-портрету – жінка, що вже багато літ працює на віддаленій метеорологічній станції в горах Тянь-Шаню, і льодовик, частиною якого вона стає. Аудрюс Стоніс знімає їх із різним рівнем наближення. Головно гори, немов стовбур могутнього дерева, фіксуючи їхні багатовікові індивідуальні тріщини, злами. Потужну роль відіграє і звуковий простір фільму – медитативна музика, завивання вітру, краплі води, що перетворюють реальне на ірреальність, сучасне – на вічне.

Незворушність гір, байдужу до людей, підкреслюють і кадри чорно-білої хроніки. Натомість сучасність постає в музичних інтермедіях, організованих так само злегка іронічно: виконанням народних казахських композицій на домбрі на фоні електростанції та жвавої траси.

«ГОЛОВНА РОЛЬ» Сергія Буковського

Знімаючи власну матір, видатну українську актрису Ніну Антонову, що в останні десятиліття стала майстринею короткого – нерідко серіального – епізоду, Сергій Буковський намагається представити її без акторських штампів. Таке завдання – примусити професійну кіноактрису із шістьма десятками років стажу і вишкілом Щукінського училища не помічати камеру і не грати на неї – видається, на перший погляд, неможливим, але майстерно вирішується режисером.

Водночас, за демонстрацією процесу знімання документального фільму – більшість сцен організовані навколо підготовки до творчого вечора Ніни Антонової у Будинку кіно «Згадую з ніжністю...», який відбувся 15 січня 2016 року, – проростає по-справжньому «неігрове» й публічно неоголошене завдання–дати відчути інтимний характер взаємин матері та сина, внутрішні енергетичні потоки сім’ї. «Публічності» творчого вечора зрештою у фільмі немає. Натомість є рука режисера у матері на плечі.

«НОРМАЛЬНИЙ АУТИЧНИЙ ФІЛЬМ» Мірослава Янека

В одній зі сцен стрічки мати дівчини із синдромом Аспергера каже, що, кермуючи авто, також стає трохи аутичною – обирає однакові маршрути, ті самі місця для паркування. Здається, Мірослав Янек знімає «аутичний» фільм, схопивши це правило усвідомленої рутини – проходячи, повторюючи зі своїми героями кілька сюжетних кіл.

Усі вони – інші для суспільства, безмежно творчі, талановиті, відверті. Виведені осібно, а потім поступово представлені в ситуаціях соціальних взаємодій, поруч із батьками, друзями, в різних просторах – і завжди поруч із режисером, до якого вони звертаються, не криючись.

Мірослав Янек фактично стає їхнім товаришем, що із видатною гуманістич- ною силою фіксує внутрішню боротьбу героїв за те, щоб бути собою у соціальному світі, де всі занадто однакові.

«ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ» Павла Лозіньського

П’ять болісних психотерапевтичних зустрічей, під час яких мати і донька, за «сповивальної» допомоги уважного психотерапевта, розплутують важкий багатолітній клубок болю та любові, що переповнює їх, унеможливлюючи стосунки.

Камера не фіксує нічого, окрім їхніх облич,транслюючи драматизм вимовленого слова і народжуючи додатковий – вибором, кого саме демонструвати глядачам: того, хто говорить, чи того, хто слухає.

У такому лаконізмі, здається, автор зникає. Однак фінальне викриття Павлом Лозіньським того, що насправді відбулося, спростовує таке враження – замість унікальної драматичної історії дивовижного зцілення, вибухової емоційно, вона раптово постає ширшим аналізом методу, що має також і рятівну просвітницьку мету.

Текст: Сергій Васильєв

Чільне фото: «Головна роль» (реж. Сергій Буковський)