Цьогоріч серед позаконкурсних програм нашого фестивалю – добірка з трьох стрічок від режисерок-документалісток, яку ми назвали ТРИ РЕЧІ, ЯКІ Я НЕ ЗНАЮ ПРО НЕЇ (привіт, друже Ґодаре). Представлені у ній фільми, які вишукувала програмна координаторка Дар’я Бассель, підважують стереотипи щодо долей та ролей жінок у сучасному світі. «Ґулістан – країна троянд» Зайне Акйол – фільм про шлях до свободи (внутрішньої та зовнішньої) учасниць Робітничої партії Курдистану. «Ама-Сан» Клаудії Варежау – про красу повсякденного життя звичайних жінок. «Венери» Леї Ґлоб та Метте Карли Альбертхсен – про сміливість відстоювати право на свою тілесність, сексуальність та фантазії.
А ще ця програма – чудовий привід поміркувати про місце жінок у документальному кіно. Яке воно? Чому важливо, щоб жінки створювали документальне кіно? Чи є відмінності між «жіночим» та «чоловічим» неігровим кіно? Звісно, у рамках невеликої статті дати відповідь на всі ці питання складно. Та обіцяємо – це лише початок.
Почати розмову про місце жінок у світі документального кіно можна звернувшись до його витоків. Для багатьох таким фундаментом є «Нанук з Півночі», а режисер цього фільму Роберт Флаерті, відповідно, вважається батьком документального кіно. Та мало хто знає, що без дружини Роберта Флаерті Френсіс це кіно ніколи б не відбулося. Вона, фактично, є співавторкою фільму. Та про це рідко говорять, зокрема й тому, що сама Френсіс значну частину свого життя посвятила створенню та підтримці міфу про Флаерті як прародителя документального кіно. Ця історія – ілюстрація розподілу ролей між чоловіками та жінками, що існує в патріархальному ладі, де саме чоловікові відведено місце деміурга та генія, а жінка натомість повинна виконувати доглядову та організаційну фунції.
Чи змінилося щось за сто років? За статистикою, у 2012 році у США «аж» 34, 5% документальних стрічок було знято режисерками. Такі дані про Україну наразі відсутні, тому що в нас питаннями участі жінок у процесі кіновиробництва ще системно не займалися (що й не дивно – навіть розмови про ґендерні квоти на участь у жінок у політичному житті скочуються до вигуків, що жінкам треба сидіти вдома та доглядати за дітьми). Тим не менше, частка жінок у кіноіндустрії – як тут, так і за кордоном – суттєва. Ось лише вони й далі займаються переважно тим, що прийнято вважати другорядними ролями – продюсуванням, монтажем, кольорокорекцією… Та чи не пора нам відмовитися від романтизованого образу індивідуального автора-режисера, та визнати, що насправді без усіх цих «другорядних» ролей фільми ніколи б не побачили світу? Приміром, наскільки другорядною можна вважати роботу гості нашого цьогорічного фестивалю, режисерки монтажу Моніки Віллі, яка працювала над фільмами Ґлавоґґера та Зайдля? Підтвердження активної та важливої ролі жінок в (докуметальному) кіно заохочуватиме інших не боятися пробувати реалізувати себе у цій сфері.
Забезпечення участі жінок у творенні документального кіно важливе не лише для втілення ґендерної рівності (яка має бути основою будь-якого справедливого суспільства). У сучасному світі жінки та чоловіки через різну соціалізацію й далі продовжують сприймати – а отже й говорити про – світ по-різному. Минулого року на фестивалі ми показували хітову стрічку «Земля картелів» Метью Гайнема про злочинні картелі у Мексиці та героїчну боротьбу з ними. Цьогоріч покажемо інший фільм на цю ж тему – «Шторм» Татьяни Уесо. Та різниця між цими стрічками разюча. Татьяна відмовляється від традиційного способу розповісти історію про боротьбу добра та зла, з чітко окресленими негідниками та героями. Це медитативне кіно, в якому ми майже не бачимо героїнь, чиї досвіди лягли в його основу. Та натомість, завдяки уважності режисерки, ми отримуємо нагоду зануритися у й співпережити їхній досвід несправедливості, а також зрозуміти, що боротьба проти неї буває не лише такою, як нам показують в голлівудських блокбастерах.
Думка про існування особливого жіночого письма чи погляду викликає достатньо суперечок навіть у середовищі феміністок. Мовляв, не варто скочуватися до біологічного детермінізму та стверджувати, що фізіологія визначає стиль творчості. Та це хибне трактування. Авжеж, жінки можуть знімати, малювати чи писати так само, як і чоловіки. Особливо якщо пройдуть перед цим муштру в школі та/чи університеті, де як гідну наслідування класику їм подаватимуть головно твори чоловіків. Ідея про особливий жіночий погдяд у кіно приваблює тому, що це ідея про можливість творчості, яка бунтує проти (патріархальних) канонів, породжує нові візії та свіжі прочитання узвичаєного, а отже, й формує неочікувані виміри свободи. Наша позиція у світі, наші досвіди, впливають на те, як ми сприймаємо, розуміємо та відтворюємо дійсність. Саме тому, більша кількість жінок (та людей з іншими гендерними ідентичностями) в процесі творення кіно – на руку всім, хто любить більш різноманітне кіно, з неочікуваними темами, інтерпретаціями та незашореною стилістикою. Не вірите – подивіться ТРИ РЕЧІ, ЯКІ Я НЕ ЗНАЮ ПРО НЕЇ.
Текст: Надія Чушак
Чільне фото: «Ама-Сан» (реж. Клаудія Варежау)
