Кутайба Бархамджі – один із найбільш знаних монтажерів близькосхідного документального кіно. На DOCUDAYS UA він у складі міжнародного журі обиратиме переможців конкурсів DOCU/КОРОТКО та DOCU/УКРАЇНА. Також він представить фільм «Запис ще триває», що став частиною добірки DOCU/ХІТИ – подану з перших рук історію кількох повстанців сирійської війни. Крім того, в межах програми DOCU/КЛАС 25 березня о 15:00 в залі «Класік» кінотеатру «Жовтень» Кутайба проведе творчу зустріч, присвячену роботі монтажера.

Кінокритик, режисер Олександр Телюк поспілкувався з Кутайбою Бархамджі про хвилю сирійського кіно воєнного часу, правила монтажу та проблему чесності в документалістиці.

Розмову вів Олександр Телюк

Робота над фільмом «Запис ще триває» розпочалася ще в 2011-му, під час революції у Сирії. На якому етапі ви приєдналися до проекту?

Так, робота над проектом тривала дуже довго. Один з режисерів – Саїд Ал Батал –брав участь у зйомках фільму безпосередньо під час боїв у Сирії. Інший, Ґіят Аюб, тоді був у Лівані та працював з монтажеркою Раєю Ямаши.

У них було понад 450 годин матеріалу, тож вони його скорочували на сцени та події до семи- та трьохгодинної версій фільму. Цей монтаж тривав понад рік, але їм ніяк не вдавалося все зібрати докупи.

Потім покликали мене. Я зараз мешкаю у Франції, але народився в тій місцевості в Сирії, де відбуваються всі події фільму. Проте складнощі проекту не закінчились. Оскільки Саїд був водночас і режисером і персонажем фільму, нам було важко знайти дистанцію до показу подій. Крім того, деякі епізоди, які було важливо включити в фільм, не були зняті – наприклад, хімічна атака, яка відбувалася вночі. Саїд не зміг увімкнути камеру, але дуже важко переніс цей епізод і довго не міг про нього говорити.

Тож ми мусили шукати способи, як виразити цю травму. В фільмі є кадр з мертвими курми, що триває дві секунди,– його було знято випадково, але ми його вставили для розкриття цього епізоду.

Кадр з фільму «Запис ще триває»

Тема війни в Сирії вже представлена чималою кількістю як маловідомих фільмів, так і таких, що претендували на «Оскар». Чи відчуваєте ви якусь еволюцію в репрезентації війни в цих роботах?

Фільми про війну в Сирії зараз і справді можна побачити на кожному фестивалі, однак це не означає, що їх вдосталь. Тим паче більшість цих стрічок – перші або другі роботи режисерів: «Останні люди в Алеппо» – дебют Фераса Файяда, «Смак цементу»– другий фільм Зіада Кальтума.

Навряд чи можна узагальнювати випадки фільми про війну в Сирії. Єдине, що їх об’єднує, – режисерам важко знімати. Глядачі очікують від них документальної достовірності про воєнні події, але ці фільми є лише окремими художніми поглядами на неї.

Головне, що в Сирії зараз можна робити фільми, раніше це було цілком заборонено і цензуровано.

Більшість фільмів про війну в Сирії при цьому монтуються в Європі – як, наприклад, «Срібна вода, автопортрет Сирії», який майже повністю зібрано з аматорських відео. Постає етичне питання, наскільки коректно використовувати такі чужі – анонімні чи архівні – матеріали в своїх стрічках?

Я нещодавно розмовляв ізсирійським режисером, який один раз показав свій фільм на фестивалі в Амстердамі і більше нікуди його не зміг надсилати. Він монтував картину в Берліні, а матеріал отримував з Хомса. За його зізнанням, це було найважче з того, що він робив у житті, – монтувати матеріал, який він не знімав, про людей, які живуть в екстремальних ситуаціях, а то й взагалі гинуть, і нести за нього відповідальність перед собою і глядачем.

Фільм «Срібна вода» є досить важким, і про нього можна багато говорити, але це досить типова форма репрезентації сучасної війни. В того-таки Фераса Файяда є свої відеографи в Сирії, хоча сам він там ніколи не був.

Герой «Запис ще триває» в якийсь момент промовляє фразу, що звучить як кредо авторів фільму: «Зображення – це остання лінія оборони проти часу». Чи є якесь подібне світоглядне правило, яким ви керуєтесь у своїй роботі монтажера?

Як монтажер я часто не знаю про умови зйомок і незнайомий з героями фільму. Тож не можу монтувати без режисера поруч.

Монтажер проводить з режисером найбільше часу з усієї команди фільму. Ми сидимо в одній кімнаті день за днем, тижнями і місяцями... Тож тут дуже важливо, щоб у вас були подібні цілі в житті. Моє завдання – зрозуміти режисера і допомогти йому виразити щирість.

Коли я монтую, то працюю як психолог: не кажу, що потрібно зробити, натомість багато запитую. Я даю режисеру чимало варіантів. Проте він має бути впевненим у своєму виборі, адже кожна склейка є запитанням, чи залишається режисер чесним.

У кіно зараз набагато частіше доводиться чути голос режисера, актора, оператора, але не монтажера. Яким є погляд на сучасне документальне кіно з монтажної кімнати?

На своїх воркшопах я запитую людей, чи знають вони якихось монтажерів. Зазвичай ніхто не знає. Тож я кажу: якщо ви хочете бути відомими, не ставайте монтажерами.

Водночас я, звісно, стежу за монтажерами, наприклад за Генком Корвіним, майстром паралельних сюжетних ліній, який починав з «Природжених вбивць» Олівера Стоуна, а зараз монтує останні фільми Адама МакКея.

Монтаж документального кіно складніший, оскільки часто немає базису, але є більше способів розповісти історію. Є чимало версій того, як можна змонтувати фільм, але лише одна з них – режисерська, і вона не обов’язково є найкращою для матеріалу.

Ви вперше приїдете в Україну. Чи знайомі ви бодай трохи з місцевим кінематографічним контекстом?

Українські фільми поки досить рідкісні гості на світових фестивалях, проте, звісно, всі у світі знають Сергія Лозницю. Я також дивився роботи Аліси Коваленко, фільми «Українські шерифи» Романа Бондарчука, «Історія зимового саду» Семена Мозгового та «Тато – мамин брат» Вадима Ількова (останні дві роботи можна буде переглянути на цьогорічному DOCUDAYS UA – Ред.).